Генріх Манн - Вірнопідданий

І у відповідь на її глузливий погляд він суворо сказав:

— Я говорив вам наперед, що цим закінчиться.

— Бо вам це було на руку, — в’їдливо зауважила вона.

На це Дідеріх з іронією:

— Він сам доручив мені мішати в його горщику. І якби горщик не був загорнений, в хрусткі папірці, він давно б дав йому википіти.

— Якби ви знали! — вихопилось у Густи. — В тому й річ, саме цього я й не можу, аж ніяк не можу дарувати йому, що йому до всього байдуже, навіть до моїх грошей!

Дідеріх був приголомшений.

— З таким не треба зв’язуватися, — заявив він. — У таких нема за що вхопитися, вони прослизають поміж пальців. — Він значуще кивнув головою. — Хто плює на гроші, той не розуміє життя.

Густа ледве всміхнулася.

— Тоді ви блискуче розумієте життя.

— Будемо сподіватися, — сказав він.

Вона підійшла до нього ближче і подивилася на нього крізь останні сльозинки.

— Ну, що ж, ваша була правда. Ви гадаєте, що це мене дуже засмучує? — Вона вдала зневажливу гримасу. — Я його взагалі не кохала. І тільки чекала нагоди, щоб позбутися його. А тепер він виявився таким ницим, що сам пішов. Тоді обійдемось і без нього, — додала вона, кинувши звабливий погляд на Дідеріха.

Але Дідеріх лише взяв назад свого носовичка, все інше, очевидно, давно вабило його. Густа зрозуміла, що він досі дивиться на речі так само суворо, як тоді в куточку, кохання»; обличчя її виявило покірливість.

— Ви, звичайно, натякаєте на становище, в якому я опинилася?

— Я нічого не сказав, — ухилився він.

— Я ж не винна, що люди говорять про мене всяку гидоту, — тихо поскаржилася Густа.

— Я також.

Густа опустила голову.

— Авжеж, я розумію: така, як я, не заслуговує на те, щоб з нею одружився. справді порядний чоловік, який розважно дивиться на життя. — І вона спідлоба скоса подивилася на нього, перевіряючи враження від своїх слів.

Дідеріх: засопів.

— Можливо… — почав він і зупинився. Густа не дихала. — Припустімо, — з енергійним наголосом сказав він, — що хтось, навпаки, дивиться на життя дуже розважно, і він при цьому сучасна людина, з широким розмахом; і цілком свідомий своєї відповідальності перед самим собою і. своїми майбутніми дітьми, як і перед кайзером та батьківщиною, бере беззахисну жінку під свою опіку і підносить її до себе.

Густине обличчя набувало дедалі побожнішого виразу. Вона склала долоні і, схиливши голову набік, дивилася на нього із щирим благанням. Але цього, певно, було не досить, він виразно вимагав чогось незвичайного, і Густа впала навколішки. Тоді Дідеріх ласкаво наблизився до неї.

— Хай буде так, — сказав він і блиснув очима.

Тут до покою ввійшла пані Даймхен.

— Що таке? — запитала вона. — Що сталося?

Густа не розгубилася:

— Ах, боже мій, мамо, ми шукаємо мого персня.

Зразу ж пані Даймхен і собі опустилася на підлогу, Дідеріх не схотів відставати від неї. Мовчки проплазувавши кілька хвилин, Густа скрикнула:

— Знайшла!

Вона рішуче підвелася.

— Мушу тобі сказати, мамо, що я змінилася.

Пані Даймхен, ще не відсапавшись, не відразу втямила.

Спільними зусиллями Густа і Дідеріх пояснили їй усе. Кінець кінцем вона призналася, що сама вже думала про це, коли вже люди базікають.

— Адже Вольфганг усе одно був якимсь тюхтієм, коли тільки не вип’є. Ну… а родина, тут уже Геслінгам не зрівнятися.

Це вона ще побачить, пообіцяв Дідеріх; він оголосив, що поки не домовилися про практичну сторону, справу не можна вважати за розв’язану. Довелося показати йому всі папери; потій він допевнився спільності майна, — а що він удіє з грішми, це нікого не стосується! При найменшому запереченні він хапався за ручку дверей, і щоразу Густа лагідно і боязко умовляла матір:

— Ти хочеш, щоб завтра все місто плескало язиками, що один мене кинув, а за ним і другий?

Коли все владнали, Дідеріх розвеселився. Він повечеряв з дамами і хотів уже, нікого не питаючи, послати покоївку по шампанське, але пані Даймхен образилася: й домі у неї звичайно було шампанське для паній офіцерів, які бували тут.

Взагалі ви маєте більше щастя, ніж розуму; бо ж Густа могла вийти і за пана лейтенанта фон Бріцена.

Дідеріх весело засміявся. Все вийшло на добре. Йому гроші, а для Еммі — лейтенант фон Бріцен!.. За столом ставало все веселіше; за другою пляшкою молодий і наречена раз у раз хилилися одне до одного, їхні ноги переплелися до колін, а Дідеріхова рука зникла під скатертиною. Проти них, склавши руки на колінах, куняла пані Даймхен. Несподівано Дідеріх видав гуркітливий звук і зразу ж заявив, що бере на себе цілковиту відповідальність за те, що трапилося: в аристократичних колах так ведеться, він пересвідчився в цьому, буваючи у фон Вулькових.