Генріх Манн - Вірнопідданий

Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.

— Якщо я дам тобі грошей, — сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. — У лейтенанта фон Бріцена, здається, е сестри? зауважив він. — Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення;; для нас на наступний вечір у полковниці. — По. той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. — Я добре знаю, — сказав він, — оглядатися непристойно,». але ж військовий мундир — це найвище в житті, він притягує, як магніт.

Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню — продати будинок — він міг. протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…

Стояли морози, У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.

— Я, нарешті, наважив, — заявив Бук. — Я йду на сцену.

— А ваша кар’єра? Ваш шлюб?

— Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там мені дограють комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.

— Ну, це нерозважно! — відповів Дідеріх.

Одначе Бук не жартував.

— Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї я не можу її далі компрометувати.

Дідеріх — скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.

— Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? — суворо зауважив він. — Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.

Бук погодився з цим.

— Для справді сучасної людини, з широким розмахом, — значуще сказав він, — повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».

— При чому тут «Лоенгрін»?

Бук не відповів; вони вже підійшли до Саксонських воріт, і він почав нервувати.

— Ви зайдете зі мною? — спитав він.

— Куди?

— Сюди, на Швейніхенштрасе, 77. Я ж повинен їй це сказати, ви, мабуть, могли б…

Тут Дідеріх свиснув крізь зуби.

— Ну, знаєте… Ви ще їй нічого не сказали? Ви спочатку роздзвонюєте це по всьому місту? Справа ваша, мій любий, але мене ви не вплутуйте, я не звик повідомляти чужих наречених про те, що молоді зрікаються їх.

— Зробіть цього разу виняток, — попросив Бук. — У житті я не терплю сцен.

— У мене є принципи, — сказав Дідеріх.

Бук пішов на поступки:

— Вам не треба буде нічого говорити; ви тільки в німій ролі будете подавати мені моральну підтримку.

— Моральну? — спитав Дідеріх.

— Як речник, сказати б, фатальної плітки.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я жартую. От ми й прийшли, ходімте.

І Дідеріх, збентежений останніми Буковими словами, мовчки пішов слідом за ним.

Пані Даймхен не було вдома, а Густа змусила на себе чекати. Бук пішов по неї. Нарешті Густа ввійшла, але сама.

— Хіба Вольфганга з вами не було? — спитала вона.

Бук утік!

— Цього я не розумію, — сказав Дідеріх. — Адже він мав сказати вам щось дуже важливе.

Густа зашарілася. Дідеріх попрямував до дверей.

— Тоді дозвольте й мені попрощатися.

— А чого йому треба було? — допитувалася вона. — З ним не так часто буває, щоб він чогось хотів. І навіщо він привів вас із собою?

— Це й для мене загадка. Я навіть мушу сказати, що рішуче засуджую його; такі справи полагоджуються бел свідків. В усякому разі, це не моя провина. Прощайте.

Але чим більше він ніяковів, тим настирливіша ставала вона.

— Я зовсім не бажаю, — нарешті проговорив він, — щоб на мене оскома напала, коли хтось кислиці поїв, та ще й тоді, як він тікає і ухиляється від виконання своїх безпосередніх обов’язків.

Широко розплющені Густині очі стежили за кожним словом, яке виходило з Дідеріхового рота. Коли він вимовив останнє, вона якусь хвилину постояла нерухомо, потім затулила обличчя руками. Вона плакала — було видно, як щоки її набрякали, а між пальців текли сльози. У неї не було носовичка; Дідеріх дав їй свого, збентежений її горем.

— Зрештою, — сказав він, — ви не дуже багато й утратили.

Але Густа розгнівалася:

— І це кажете ви! Якраз ви завжди нацьковували всіх на нього! Що він послав саме вас, здається мені більше ніж дивним.

— Що ви хочете цим сказати? — у свою чергу обурився Дідеріх. — Ви мали знати не гірше від мене, шановна панно Даймхен, чого можна було сподіватись од вашого нареченого. Бо якщо у когось погляди гнилі, значить, і сам він прогнив.