Генріх Манн - Вірнопідданий

— Послухайте, мій любий! От що ви могли б сповістити ще нашій Ходячій Плітці…

Нотгрошен, почувши своє прізвисько, повернувся, і Кюнхен вів далі:

— … Те, що чудовий твір нашої вельмишановної пані фон Вульков уже був написаний раніше, і не кимось іншим, а нашим великим учителем Гете в його «Побічній дочці». Ну, а це ж, звичайно, найвище, що можна сказати в похвалу авторці!

Дідеріх мав сумнів щодо доцільності відкриття Кюнхена, але не вважав за потрібне говорити йому про це. З розпатланим волоссям дідуган уже протискувався крізь юрбу; за кілька хвилин він розшуркувався перед пані фон Вульков і сцовіщав їй наслідок свого порівняльного дослідження. Але впіймав облизня, якого не передбачив навіть Дідеріх. Авторка сказала крижаним тоном:

— Ваше зауваження, пане професоре, може грунтуватися лише на непорозумінні. І ви певні, що «Побічна дочка» належить перу Гете? — спитала вона й недовірливо зморщила носа.

Кюнхен поспішив потвердити, що в цьому не може бути сумніву, але це мало допомогло йому.

— В усякому разі, ви, напевне, читали в журналі «Домашнє вогнище» мій роман; його я і переробила на драму. Всі мої твори абсолютно оригінальні. Я сподіваюся, панове, — вона обвела поглядом приявних, — що ви виступите проти таких злісних чуток.

З тим Кюнхена відпустили. Він одійшов, важко дихаючи. Дідеріх тоном зневажливого співчуття нагадав йому про Нотгрошена, який уже зник зі своїми небезпечними відомостями, і Кюнхен кинувся за ним, щоб запобігти ще гіршому лихові.

Коли Дідеріх повернув голову, картина в залі змінилася: не тільки пані президентшу, але й старого Бука оточили люди. Це було разюче, але в цьому можна було впізнати людську натуру. Люди шкодували, що перед тим вони дали волю своїм інстинктам; з відданими обличчями підходили вони один по одному до старого, наче були ні при чому. Така велика була, навіть після тяжких струсів, влада звичаю, віддавна визнаного! Дідеріх сам уважав за доречне уявки не відпадати від більшості. Упевнившись, що Вульков уже поїхав, він підійшов до Бука. Старий якраз сидів сам у м’якому фотелі, поставленому для нього коло самої сцени; його біла рука якось особливо тендітно звисала з ручки крісла. Він підвів очі на Дідеріха.

— А, от і ви, любий Геслінгу! Я часто жалкував, що вас не видно, — зовсім просто і зичливо сказав він.

У Дідеріха зразу ж підступили до очей сльози. Він простяг йому руку, зрадів, коли пан Бук затримав її трохи довше в своїй, і пробурмотів щось про справи, клопоти і «якщо говорити щиро» — його раптом охопила потреба в одвертості — про вагання й перешкоди.

— Це добре з вашого боку, — відказав старий, — що ви не тільки змушуєте мене здогадуватися про це, але й признаєтеся самі. Ви молодий і дієте зі спонук, яким підкоряються уми в наш час. Я б не хотів укинутися у властиву старощам нетолеранцію.

Дідеріх опустив очі. Він зрозумів: це було прощення за процес, який коштував зятеві старого Бука громадської честі; і йому стало душно від такої поблажливості і такої зневаги.

Старий вів далі:

— Я поважаю боротьбу і занадто добре її знаю, щоб ненавидіти тих, хто бореться проти моїх родичів.

Тут Дідеріх злякався, що це може завести надто далеко, і визнав за краще відповісти ухильно. Він сам не знає… Часом уплутуєшся в оказію…

Старий прийшов йому на допомогу.

— Я знаю: ви шукаєте і ще не знайшли самого себе.

Його біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку.

Коли вона виринула, Дідеріх зрозумів, що почує щось нове.

— А ви все ж таки не купили того будинку, що позад вашого, — сказав Бук. — Ваші плани, напевне, змінилися?

Дідеріх подумав: «Він знає все», — і вже бачив викритими свої найтаємніші розрахунки.

Старий хитро й лагідно всміхнувся.

— Може, ви хочете спершу перенести вашу фабрику на інше місце, а потім розбудувати? Я гадаю, що ви надумуєте продати вашу ділянку і тільки чекаєте певної нагоди, яку я і беру до уваги, — додав він, і, кинувши на Дідеріха погляд: — Місто збирається побудувати притулок для немовлят. «Старий пес! — подумав Дідеріх, — Він спекулює на смерті свого кращого друга!» Але в той же час у нього майнула щаслива думка: ось що він запропонує Вулькову, щоб завоювати Неціг!.. Він засопів.

— Зовсім ні, пане Буку. Моєї землі, яка перейшла до мене від батька, я не віддам.

Старий знову взяв його руку.

— Я не спокусник, — сказав він. — Ваші почуття роблять вам честь. «Осел», — подумав Дідеріх.

— Тоді ми пошукаємо іншого місця. Може, й ви візьмете участь у цьому. Ми цінуємо людей, здатних на щиро служіння загальному добру, любий Геслінгу, навіть коли це служіння тимчасово спрямоване в хибний бік.