Генріх Манн - Вірнопідданий

— Авжеж! — сказала вона з усмішкою, яка нібито визирнула із-за хмар. — Добро, правда, краса.

Вона простягла йому свою вузьку руку.

— Мені здається, мій друже, ми розуміємо одне одного…

І Дідеріх, усвідомлюючи всю важливість моменту, з уклоном підніс її руку до губів. Він приклав потім свою руку до серця і здушеним від хвилювання голосом мовив:

— Вірте мені, пані графине…

Небога і юний Шпреціус лишилися, нарешті, самі. Пізнавши одне в одному зневажену графиню і бідного двоюрідного брата, вони втямили, що призначені одне для одного, і почали разом мріяти про майбутню пишноту, коли під золоченою стелею, разом з іншими обранцями, покірні і горді, в промінні сонця його величності… З грудей авторки вирвалося зітхання.

— Вам я можу це сказати, — зітхнула вона. — Мені тут дуже бракує двору. Коли з народження належиш, як я, до двірського вельможного панства… І от…

За її пенсне блиснули дві сльозинки. Ця трагедія сильних світу цього, яка відкрилася Дідеріхові, так уразила його, що він став наввипинки.

— Пані графине! — стримано і уривчасто сказав він. — Значить, таємна графиня — це… — Він злякався і змовк.

Саме цієї миті бургомістр своїм нудним голосом виказував президентові, що вільнодумні більше не висуватимуть кандидатури Кюлемана, бо хочуть провести в радники доктора Гейтейфеля. Він був згодний з Вульковом у тому, що треба вжити заходів проти цього, поки ще ніхто не чекав розпуску рейхстагу…

Дідеріх, нарешті, знову наважився заговорити, тихо і обережно:

— Пані графине, правда, все закінчиться добре? Вони одружаться?

Пані фон Вульков з тактом і самовладанням поклала край інтимності, яка щойно постала між ними. Легким світським тоном вона пояснила:

— Боже мій, любий докторе, що ви хочете, злощасні гроші! Неможливо, щоб молоді люди були щасливі одне з одним.

— Вони ж можуть звернутися до суду! — вигукнув Дідеріх, ображений в своєму правному почутті.

Але пані фон Вульков зробила гримасу.

— Рісіопс! Це призвело б до того, що молодий граф, тобто Ядасон, наклав би на свого батька опіку. В третій дії, ви побачите, він погрожує цим лейтенантові в сцені, яка, здається, мені вдалася. Чи може лейтенант узяти це на себе? А роздрібнення родинного майна? У ваших колах це, може, й вийшло б. Але у нас багато чого не можна.

Дідеріх уклонився.

— Там, у вищих колах, звичайно, панують поняття, недоступні нашому розумінню. І розумінню суду, напевне, також, — додав він.

Пані фон Вульков тепло посміхнулася.

— От бачите! Таким чином, лейтенант щонайкоректніше відмовляється від таємної графині і одружується з фабрикантовою дочкою.

— З Магдою?

— Звісно. А таємна графиня виходить заміж за вчителя музики. Така воля вищих сил, любий докторе, яким ми, — її голос злегка затремтів, — мусимо коритися.

Дідеріх мав ще один сумнів, але не висловив його. Лейтенант міг би одружитися з таємною графинею і без грошей. Така розв’язка глибоко задовольнила б Дідеріха, його ніжну та ідилічну душу. Але — на жаль! — ця сувора епоха мислила інакше.

Дали завісу, публіка поволі збувалася розчуленості, потім виявила палке співчуття покоївці й лейтенантові, котрим — як, на жаль, можна було передбачити — судилося ще довго нести свій тяжкий хрест: не бути прийнятими при дворі.

— Справді, який жаль! — зітхали пані Гарніш і пані Кон.

У буфеті Вульков закінчував свою нараду з бургомістром:

— Ми вщепимо цій банді належні погляди!

Потім він важко опустив свою лапу на Дідеріхове плече:

— Ну, докторчику, моя дружина вже запросила вас на чашку чаю?

— Звичайно, і приходьте швидше! — Пані фон Вульков простягла йому руку для поцілунку, і Дідеріх пішов ощасливлений. Сам Вульков хоче бачити його! Разом з Дідеріхом він хоче завоювати Неціг!

Тимчасом як пані фон Вульков у дзеркальній галереї, оточена друзями, приймала їхні віншування, Дідеріх створював громадську думку. Гейтейфель, Кон, Гарніш і ще кілька чоловік ускладнювали його завдання, даючи, хоч і дуже обережно, зрозуміти, що вважають п’єсу безглуздою. Щоб примусити їх замовкнути, Дідеріхові довелося вказати їм на розмах третьої дії. Редакторові Нотгрошену він докладно продиктував те, що знав про авторку, бо Нотгрошен квапився — вже час було здавати газету до набору.

— Тільки дивіться, не пишіть дурниць ви, писако, бо я вам горлянку заткну вашою писаниною!

У відповідь на це Нотгрошен подякував і відкланявся. Вчитель Кюнхен, який прислухався до розмови, схопив Дідеріха за гудзик і проверещав: