Мольєр - Комедії

Сільвестр. Всі наші справи.

Октав. Ах! Та говори ж нарешті! Що мені, витягати з тебе кожне слово, чи що?

Сільвестр. Що ж мені ще казати? Ви самі жодної подробиці не забуваєте: розказуєте все точнісінько так, як воно й було…

Октав. Порадь принаймні, що мені тепер робити в такому скрутному становищі…

Сільвестр. Далебі, я ще більше, ніж ви, розгубився. Якби мені ще хтось порадив!

Октав. Мене зарізав цей проклятий приїзд!

Сільвестр. А мене хіба ні?

Октав. Як тільки мій батько про все довідається, він налетить на мене цілою бурею докорів!..

Сільвестр. Що там докори?! Добре, коли б на цьому для мене й скінчилося! А то я відчуваю, що мені доведеться заплатити за всі ваші штуки набагато дорожче. Я вже зараз бачу, яка злива стусанів упаде на мою спину.

Октав. О небо! Як його викрутитись?

Сільвестр. Не вадило б вам раніш про це подумати, ніж кидатись наосліп.

Октав. Ах! Ти мене зі світу зведеш твоїми запізнілими порадами!..

Сільвестр. Швидше ви мене зведете зі світу вашою нерозважною поведінкою…

Октав. Що ж мені робити?.. На що зважитись?.. До чого вдатися?..

Скапен. Що це таке, синьйоре Октаве? Що з вами? Що сталося? Яка біда з вами скоїлась? Ви, я бачу, страшенно схвильовані.

Октав. Ах! Мій любий Скапене, я загинув… Я в розпачі… Я найнещасніша людина в світі…

Скапен. Чого б це?

Октав. Хіба ти нічого не чув про мене?

Скапен. Ні.

Октав. Мій батько повертається разом з синьйором Жеронтом, і вони хочуть мене одружити.

Скапен. Ну то й що? Хіба це так страшно?

Октав. Горенько! Ти ж не знаєш причини моєї тривоги!..

Скапен. Ні, але ж те цілком від вас залежить, щоб я довідався про неї. В мене душа добра — я завжди цікавлюся справами юнаків.

Октав. Ах! Скапене, коли б ти міг придумати щось, вигадати якусь таку іщуку, щоб вивести мене з того скрутного становища, в яке я вскочив, — повік-віку я був би тобі вдячний.

Скапен. Сказали вам по правді, мало знайдеться такого, чого б я не зміг зробити, коли візьмуся за діло. Це в мене, певно, з ласки неба якийсь талант до різних вигадок та спритних штук, що їх вульгарні невігласи звуть шахрайством, і я можу, не вихваляючись, сказати, що небагато знайдеться людей, здатних на хитрі витівки та інтриги, які більшої б слави заробили в цьому тонкому ремеслі, ніж я… Та, на жаль, тепер мало цінують такі заслуги, і я ні за що вже не беруся після однієї сумної події, що скоїлась оце зі мною.

Октав. Що таке? Яка подія, Скапене?

Скапен. Трапилося так, що я посварився з правосуддям…

Октав. З правосуддям?

Скапен. Атож. Між нами виникло маленьке непорозуміння…

Октав. В тебе з правосуддям?

Скапен. Так. Воно дуже погано поставилося до мене, і я такий тепер розгніваний на невдячність нашого віку, що вирішив не братися ні за які штуки. Годі! Еге ж… Ну, то розкажіть же про вашу пригоду.

Октав. Ти ж знаєш, Скапене, що ось уже два місяці, як синьйор Жеронт разом з моїм батьком вирядились у торговельну подорож заради спільних інтересів.

Скапен. Я це знаю.

Октав. І що вони залишили Леандра й мене на ваш догляд: мене — під опіку Сїльвестра, Леандра — під твою.

Скапен. Так. І я чудово виконав свій обов’язок.

Октав. Через деякий час Леандр зустрів одну молоду циганку і закохався в неї.

Скапен. Я й це знаю.

Октав. Ми з ним великі приятелі; він мені відразу розказав про своє кохання й повів мене подивитися на неї. Я згодився з тим, що вона й справді гарненька, але ж не така вже, як йому здавалось. Цілий день у нього тільки й мови, що про неї; нема тої хвилини, коли б він не вихваляв її красу та грацію, її розум… З захопленням розповідав він мені про те, як вона чудово розмовляє, — було, мені розказує, про що вона з ним говорила, згадує кожне слово і, головне, вимагає, щоб я визнав її за найрозумніше створіння в світі. Часом він лаявся, що я мало цікавлюсь його розповідями, сварився зі мною за те, що я байдужий до його палкого кохання.

Скапен. Я зовсім не розумію, до чого ви хилите…

Октав. Якось пішли ми з ним до людей, в яких жила його кохана, коли це чуємо в маленькому будинку на глухій вулиці жалібний стогін і голосні ридання. Питаємося, що таке. На це одна жінка відповіла нам, зітхаючи, що ми можемо побачити там тяжке лихо, хоч то й побиваються сторонні нам люди, але коли ми маємо чуле серце, то будемо, певно, зворушені.