Мольєр - Комедії

Ніколь. Отак ви приймаєте…

Клеонт. Геть, кажу тобі, і скажи твоїй зрадливій панночці, що їй більше не пощастить одурити простака Клеонта!

Ніколь. Що воно й до чого?.. Не розберу… Мій любенький Ков’єлю, скажи ж хоч ти, що все це означає?

Ков’єль. Твій любенький Ков’єль, гидке дівчисько?! Геть з моїх очей, мерзотнице! Дай мені спокій!

Ніколь. Як? І ти теж…

Ков’єль. Геть з моїх очей, кажу тобі! І не балакай до мене більш ніколи!

Ніколь. Оце-то так! Яка муха їх обох укусила? Побіжу мерщій та розкажу про все панночці.

Клеонт. Як! Поводитися так із своїм коханим, з коханим найвірнішим та найпалкішим з усіх коханих на світі!

Ков’єль. То щось нечуване, що вони нам обом учинили!

Клеонт. Я кохаю її понад усе на світі, я такий ніжний з нею. Нікого в світі не маю я дорожчого за неї. Тільки про неї турбуюся, думаю, мрію, тільки її бажаю… Вся моя радість тільки в ній. Я розмовляю тільки про неї, думаю тільки про неї, уві сні бачу тільки її, я живу тільки нею, серце моє б’ється тільки для неї, я дихаю тільки нею, все життя моє в ній… І за таку відданість — отака мені нагорода!.. Два дні не бачив я її — й вони видалися мені за два страшних сторіччя… І ось нарешті ми зустрічаємося випадково: серце моє затрепетало, обличчя запалало, і я, забувши з радощів усе на світі, кидаюсь у захваті до неї… А зрадниця відвертається й зневажливо проходить повз мене, наче й знати мене не знає.

Ков’єль. Я кажу те ж саме.

Клеонт. Чи ж може що зрівнятися, Ков’єлю, з таким лукавством невдячної Люсіль?

Ков’єль. А що може зрівнятися, пане, з лукавством цієї мерзенної Ніколь?

Клеонт. І це після таких самопожертв, після стількох зітхань, присягань, що їх викликали її принади!

Ков’єль. І це після такого невтомного піклування, після того, як я стільки допомагав їй на кухні!

Клеонт. Після тих сліз, що я пролив біля її ніг!

Ков’єль. Після тієї сили-силенної відер з водою, що я попотягав для неї з криниці!

Клеонт. Після такої пристрасті, після такого кохання, коли я сам себе забував!

Ков’єль. Після такого жару, який я терпів біля печі, повертаючи за неї печеню на рожні!

Клеонт. Вона уникає мене з презирством!

Ков’єль. Вона нахабно повертається до мене спиною!

Клеонт. Така зрадливість заслуговує найвищої кари!

Ков’єль. Така підлість варта тисячі ляпасів!

Клеонт. Не смій мені ніколи заступатися за неї!

Ков’єль. Я, пане? Боже мене борони!

Клеонт. Не смій ніколи обороняти зрадницю!

Ков’єль. Не турбуйтесь.

Клеонт. Що б ти не казав, захищаючи її, — це не матиме ніякої ваги для мене.

Ков’єль. Та в мене й у думках такого немає!

Клеонт. Я їй того ніколи не подарую, я порву з нею всі стосунки!

Ков’єль. Я пристаю.

Клеонт. Той вельможний граф, що до них учащає, запав їй, мабуть, в око… Ручуся, що її принадила його високородність. Але честь моя вимагає, щоб я зробив точнісінько так, які і вона, і їй не пощастить вихвалятися тим, що вона покинула мене перша.

Ков’єль. Дуже добре! Що ж до мене, то я цілком поділяю ваші почуття.

Клеонт. То розпалюй же мою досаду і підтримуй в мені силу задушити рештки того кохання до неї, яке може ще в мені озватися. Благаю тебе — кажи мені про реї тільки погане! Змальовуй мені її в такому вигляді, щоб вона викликала в мене до себе тільки огиду; називай, будь ласка, всі її хиби, щоб вона мені спротивіла!

Ков’єль. Її хиби, пане? Та вона ж гримасниця, вертлява мавпочка, та й годі! І надало ж вам закохатися в неї! Не бачу я там нічого особливого; ви знайдете сотні інших, що багато більше будуть варті вашого кохання. Перш за все очі в неї маленькі…

Клеонт. Правда, очі в неї невеликі, а проте скільки в них вогню! Таких блискучих, таких палких, таких ніжних оченяток у цілому світі не знайдеш!

Ков’єль. Та й рот у неї надто великий…

Клеонт. Так, але ж яка чарівна усмішка, — я зроду такої не бачив. Не можна спокійно дивитися на її чудові устоньки, вони викликають палкі бажання! Вони так і ваблять до себе!

Ков’єль. Ще й на зріст мала…

Клеонт. Так. Зате ж яка струнка та граційна!