Болеслав Прус - Лялька

Я вже навіть уклав план і обмірковував, яким чином познайомитися з тієї дамою, а потім відрекомендувати їй Стаха, та раптом чорт приніс із Москви того Мрачевського.

Уявіть же собі моє обурення, коли на другий день після свого прибуття цей франт раптом входить в наш магазин із тією вдовою!.. А як він вертівся коло неї, як закочував очі, як намагався відгадати кожне її бажання!.. Щастя моє, що я не гладкий, а то, дивлячись на його нахабні зальоти, я, напевне, зазнав би апоплексичного удару.

Коли він годин через кілька знов повернувся до нас, я якнайбайдужіше запитав його: хто вона така, та дама.

— А що, сподобалась вам, га? — каже він. — Шампанське, а не жіночка! — додав, безсоромно підморгуючи. — Тільки даремно ви на неї гострите зуби, бо вона аж мліє за мною… Коли б ви знали, який темперамент, яке тіло…

А якби ви бачили, яка вона в кофточці!..

— Сподіваюсь, пане Мрачевський… — відказав я суворо.

— Та я ж нічого не кажу! — відповів він, потираючи руки, як мені здалося, дуже хтиво. — Я ж нічого не кажу!..

Найвища чеснота у мужчини, пане Жецький, це — скромність, особливо в близьких стосунках…

Я перебив його, відчуваючи, що коли б він говорив так і далі, то я мусив би висловити йому своє презирство. Що за часи, що за люди!.. Бо коли б я мав щастя звернути на себе увагу якоїсь дами, то не посмів би навіть подумати про таке, не то що кричати на весь голос, та ще в такому великому магазині, як наш.

Коли ж Мрачевський виклав мені ще й свою теорію про спільність жінок, мені спало на думку: «Стах нігіліст, і Мрачевський нігіліст… Як тільки перший ожениться, другий негайно скористається правом спільності… А шкода було б такої жінки для якогось Мрачевського».

Наприкінці травня Вокульський вирішив освятити паш магазин. Принагідно я спостерігав, як змінилися звичаї…

За моїх молодих літ купці також освячували магазини, піклуючись про те, щоб церемонію провадив статечний та побожний ксьондз, щоб була справжня свячена вода, нове кропило та органіст, який добре знає латину. А по закінченні обряду, під час якого ксьондз кропив і освячував майже кожну шафу, кожну штуку товару, на порозі магазину прибивали підкову для принади покупців і тоді вже брались до закуски, що складалася з чарки горілки, ковбаси та пива.

А тепер (що б на це сказали ровесники старого Мінцеля!) насамперед питають: скільки треба буде кухарів та лакеїв, а потім: скільки пляшок шампанського та угорського? І ще: який буде обід? Бо обід становить найважливішу частину свята, тому й запрошені цікавляться не тим, хто буде святити, а тим, що подадуть до столу…

Напередодні церемонії влетів до нас у магазин якийсь присадкуватий, пітний суб’єкт, про якого трудно було сказати: чи то шия йому забруднила комірця чи навпаки. Він вийняв з приношеної піджачини товстого блокнота, начепив на ніс заяложене пенсне й почав ходити по магазину з такою міною, що мені стало аж страшно. «Що воно за чорт, — думаю собі, — чи це якийсь з поліції, чи, може, секретар судового виконавця списує наше рухоме майно?..»

Двічі я підходив до нього, хотівши якнайчемніше спитати: чого йому треба? Але він за першим разом буркнув: «Прошу мені не заважати», а за другим просто без церемоній відштовхнув мене.

Здивування моє було тим більше, що декотрі з наших продавців дуже чемно йому кланялись та, потираючи руки, немов перед якимось директором банку, давали йому всілякі пояснення. «Ну, — подумав я, — цей бідолаха не з страхового товариства, бо таких обдертусів там не тримають».

Нарешті Лісецький шепнув мені, що цей пан — знаменитий репортер і описуватиме нас у газеті. Мені зробилося тепло на серці, коли я подумав, що можу побачити надрукованим своє прізвище, яке тільки раз фігурувало в «Поліцейській газеті», коли я загубив ощадну книжку. Я одразу спостеріг, що у цього чоловіка все велике: велика голова, великий блокнот, навіть — велика латка на лівому черевику.

А він все ходив по залах, надутий, як індик, та все писав, писав… Нарешті, озвався:

— Чи не було у вас недавно якого-небудь випадку? Невеликої пожежі, крадіжки, зловживання, скандалу?..

— Нехай нас бог боронить… — насмілився я зауважити.

— Шкода, — відказав він. — Найкращою рекламою для магазину було б, якби, скажімо, в ньому хто-небудь повісився…

Почувши таке побажання, я обімлів.

— Пане добродію, — наважився я звернутись до нього з поклоном, — може, хочете вибрати coбi якусь дрібничку, то ми її вам надішлемо додому…