Болеслав Прус - Лялька

Ми починаємо поступово вловлювати, що вабило Вокульського в панні Ленцькій. Його вабила в ній її відчуженість від його світу, вабила її недосягненість і надреальність. Вона була для нього маревом, яке мріється на видноколі, але до якого ніяк не добігти.

До нього й не можна добігати, бо розвіється, як дим, або стане чимость таким звичайним і буденним. Це оманливий блиск скельця на смітникові, коли під промінням сонця блищить воно, як золото. Вокульський полетів на це світло, як летить нетля на вогонь. І він дійшов того виднокола, що йому марився, він дійшов до того смітника, на якому побачився йому оманливий блиск.

Смітник, тобто тогочасне аристократичне польське суспільство, викликав у нього огиду, а замість діаманта він побачив звичайний скляний черепок. Це був немислимий удар для чутливої душі Вокульського, це було для нього глибочезне потрясіння: нетля, яка летить на вогонь, має загинути. Він загинув — правда, трохи дивно, але все-таки загинув. Перестав-бо бути «лялькою», адже найвищою помилкою таких «ляльок» є те, що вони теж прагнуть ілюзії й фетишу, «Ляльки» мусять бути холодні і безпристрасні, вони мусять бути напівавтоматами, а Вокульський був живою людиною і мав велику чутливу душу…

Треба кинути оком ще й на той «смітник» — тло роману, на якому йде дійство. Вищий прошарок польського суспільства — аристократія — описана в романі досить доладно. Дуже часто Прус дозволяє собі збитися тут на гротеск, а то й карикатуру. Майже всі представники того «світу» якщо не смішні, то потворні. Прусові навіть цього замало: він наділяє їх ще й зневажливими назвиськами, так як це любили робити деякі російські письменники.

Аристократи для нього — гриби (графи Рідзевські, Печерковські), пічкурі (графи Келбики), оселедці (Следзінські) або просто — пані Упадальська, Виворотницька тощо.

Все це свідчення вже авторської тенденції, хоч для того, щоб показати гнилизну аристократів, багато не треба. Для Пруса — це стовписько себелюбців, які і почуттів справжніх не мають, бо все тут як на виставці, все для огляду, — всі вони як експонати, а всередині — нездари і майже не пристосовані до життя. Барон Кшешовський має лише одну небуденну рису — вміє залазити в борги, а тоді висмоктувати гроші з дружини. Сцена дуелі з Вокульським якнайкраще скарикатувала цього нікчему й боягуза, якому, однак, ніколи не бракувало пихи. Його дружина походження простішого, вона має справжнє людське горе: померла маленька дочка. Але і в цьому горі в баронеси стільки перетягів, стільки нещирого і неприємного, що читач більше симпатизує студентам, які тероризують «бідну жінку», ніж самій «бідній жінці». Бо вона ніколи нікому не зробила нічого доброго, навіть коли на неї і спадають хвилі просвітління. Бо в її основі як людини — зло. Зло навіть у дрібницях, зло всевичерпне, всепоглинаюче, хоч у суті це справді нещасна жінка. Вона висмоктана життям, висмоктана настільки, що вже перетворилась на опудало, яке може жити тільки в світі анонімних листів, істерики і підступів.

Не менш карикатурний «патріотичний» князь, людина, яка, може, й непогана, але цілковито бездарна і немічна. Проте посідає в суспільстві він становище значне і мусить з цим рахуватися. Можливо, тому він підтримує Вокульського, хоч зрозуміти суть життя й сьогодення йому несила. Сказати патріотичну промову, пустити патріотичну сльозу, згодитися на — «демократичну», насправді ж досить вигідну для себе, пропозицію про Товариство сприяння торгівлі з Росією — все це можна, все це потрібне, бо служить «нещасній батьківщині». Все це, врешті, єдине, на що він здатний.

Ще більше, ніж князь, неспроможний існувати Ізабеллин батько пан Томаш. Протративши все, що залишилося від спадку, пан Томаш стоїть перед загрозою цілковитого краху. Проте навіть ця небезпека не пробуджує в ньому здорового глузду. Ленцький катастрофічно не розбирається ні в людях, ні в житті. Єдине його надбання горда постава і хороші манери. Пап Ленцький може сподіватися тільки на щасливий випадок, який врятує і його, і його родину. Навіть паяна Ізабелла має більше тверезого глузду, ніж він, вона значно швидше й прозірливіше проглядає корені того «щасливого випадку», який їм усе-таки надається долею. Але вони занадто кволі й пиховиті, щоб могли з того скористуватися.

Панові Ленцькому лишається одне, єдиний шлях для вирішенпя всіх цих затяжких для його мозку питань, шлях, який один кладе кінець усім пристрастям і хвилюванням, — вихід із життя. В кінці роману ми дізнаємося про Ленцького, що він помирає.