Болеслав Прус - Лялька

— І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? — поквапно перебила вона його.

— Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу.

— До побачення, пане, і… дякую за пояснення, — сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася.

Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг.

Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала:

— Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?..

— Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але…

— Що значить «але»?.. — тривожно запитала панна Флорентіна.

— Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці…

І, помовчавши, додала по-французьки:

— Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!..

— Я гадаю, Бельцю, — серйозно сказала панна Флорентіна, — що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою…

— Ти хочеш сказати, — перебила її панна Ізабелла, — що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись.

Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована.

Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля?

Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, — думав Вокульський. — Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її — і одразу збайдужнів до неї…

А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія.

Та яке мені діло до цього всього! Хай собі гниють на здоров’я!»

Він підрахував ще одну колонку, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться в магазині. «Відкіля вона знає, — думав він далі, — що я купив сервіз і срібло?.. А як вона випитувала, чи не заплатив я більше, ніж вони коштують! Я з приємністю подарував би їм ці фамільні дрібнички. Власне, я повинен бути вдячний їй до смерті, бо якби не шалів за нею, то не заробив би капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер, може, мені й сумно буде без тих жалів, розпачу та надії… Дурне життя!.. Ганяємо по землі за примарою, яку кожен носить у своєму серці, а коли вона відтіля втече, тоді бачимо, що то було божевілля… Ніколи я не припускав, що може існувати таке чудесне одужання! Ще годину тому я був повен отрути, а зараз такий спокійний — і в той же час якийсь спустошений, немов з мене вийняли душу й нутрощі, а залишили тільки кістки, шкіру та одяг. Що ж я тепер робитиму? Чим буду жити? Мабуть, поїду в Париж на виставку [30] 1 травня 1878 року в Парижі була відкрита міжнародна ви ставка, яку відвідали сотні тисяч чужоземців. , а потім в Альпи…»

В цей час до нього навшпиньках підійшов Жецький і шепнув:

— Який молодчина наш Мрачевський, га? Як він уміє розмовляти з жіноцтвом!

— Як знахабнілий перукар, — відповів Вокульський, не одриваючи очей від книги.

— Таким його зробили наші клієнтки, — відповів старий, але побачивши, що заважає господареві, одійшов.

Вокульський знову задумався. Потім ненароком глянув на Мрачевського і вперше помітив, що вираз його обличчя чимось відрізняється від інших. «Так, — подумав Вокульський, — він неймовірно дурний і, мабуть, саме тому подобається жінкам». Він готовий був сміятися і з спокусливих поглядів панни Ізабелли на адресу молодого зальотника, і з власної омани, що так несподівано сьогодні зникла.

Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців.

— Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, — сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись.

— Але як вона на мене дивилась… ах!.. — зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. — Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина — це просто розкіш, зате потім — чистий клопіт…