Болеслав Прус - Лялька

Одного разу вона зайшла з панною Флорентіною в кондитерську випити чашку шоколаду — так собі, для забавки. Вони сіли коло вікна, за яким на вулиці зібралась купка обдертих дітей. Діти дивилися на неї, на пирожні й на шоколад з цікавістю й жадобою голодних звірят. Так само дивився на неї той купець.

Панну Ізабеллу пойняв легкий дрож. І це спільник її батька?.. Як це її батькові спало на думку створювати якісь торговельні товариства, будувати якісь широкі плани, про які він ніколи раніш і не думав?.. Він хоче з допомогою міщанства стати на чолі аристократії, хоче бути обраним до міської ради, якої не було й немає…

Але ж цей Вокульський справді якийсь аферист, а може, й шахрай, якому потрібне гучне ім’я для його афер. Такі випадки бували. Скільки відомих прізвищ німецької та угорської аристократії загрузло в торговельних операціях, в яких вони нічого не розуміли, та не більше, мабуть, розуміє і її батько.

Уже зовсім смеркло; на вулиці засвітили ліхтарі, і світло їх відбило на стелі будуара панни Ізабелли віконні рами та зборки фіранок. Тінь нагадувала хрест на ясному тлі, на який повільно насувається темна хмара. «Десь я вже бачила такого хреста, таку хмару й таку ясну далину?» — подумала панна Ізабелла. Вона почала пригадувати всілякі місцевості, які бачила в своєму житті, — й замріялась. Їй здалося, що вона їде каретой) по якійсь знайомій місцевості. Пейзаж схожий на величезне коло з лісів та зелених гір, а її карета на краго того кола і з’їжджає вниз. Але чи з’їжджає? Бо вона ні до чого не наближається й ні від чого не віддаляється, немов стоїть на місці. Ні, таки з’їжджає: це помітно по відображенню сонця, що відбивається в лакованому крилі карети і, тремтячи, повільно посувається назад. До того ж чути гуркіт… Що це — гуркіт екіпажа на вулиці?.. Ні, то гуркочуть машини, що працюють десь у глибині отого кола з гір і лісів. Там, унизу, видно навіть якесь озеро чорного диму й білої пари в зелених берегах.

Тепер панна Ізабелла помічає батька, який сидить поруч неї й уважно розглядає свої нігті, час від часу позираючи на пейзаж. Карета так само стоїть на краю кола ніби нерухомо, тільки відображення сонця на лакованому крилі повільно посувається назад. Ця уявна нерухомість чи прихований рух страшенно дратує панну Ізабеллу. «Чи ми їдемо, чи стоїмо?…» — питає вона батька. Але батько нічого не відповідає, наче не бачить її, — він розглядає свої викохані нігті і вряди-годи позирає на пейзаж.

Раптом (карета так само трясеться, так само чути гуркіт) з озера чорного диму й білої пари виринає до пояса постать якогось чоловіка. У нього коротко острижене волосся, смугляве обличчя, яке нагадує піхотного полковника Трості (а може, гладіатора з Флоренції), і величезні червоні руки. На ньому засмальцьована сорочка з підкоченими вище ліктів рукавами; в лівій руці, притуленій до грудей, він держить розгорнені віялом карти, а в правій, піднятій над головою, держить одну карту, яку, видно, хоче кинути на переднє сидіння карети. Нижньої частини постаті не видно з диму. «Тату, що він робить?» — злякано питає панна Ізабелла. «Грає зі мною в пікет», — відповідає батько, також тримаючи в руках карти. «Але ж то страшний чоловік, папа!» «Навіть такі не роблять нічого лихого жінкам», — відповідає пан Томаш.

Тільки тепер панна Ізабелла помічає, що чоловік в сорочці дивиться на неї якимось особливим поглядом, весь час тримаючи руку з картою над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, часом закривають його розстебнуту сорочку й суворе обличчя; ось він потонув у них зовсім — його нема. Крізь дим тільки невиразно блищать його очі та видно голу по лікоть руку з картою. «Що означає та карта, папа?» — питає вона батька.

Але батько спокійнісінько дивиться в свої карти й нічого не відповідає, немов і не бачить її. «Коли ми нарешті виїдемо з цього місця?..»

І хоч карета трясеться, а відображення сонця на крилі весь час посувається назад, — унизу видно озеро диму, а в ньому напівзануреного чоловіка й підняту руку з картою.

Панну Ізабеллу поймає неспокій, вона напружує пам’ять, всю силу думки, щоб відгадати, що означає карта, яку держить той чоловік…

Може, то гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні: Моще, його пожертва благодійному товариству?

Теж ні. Може, тисяча карбованців, які він дав її тітці на сирітський притулок, а може — квитанція за фонтан, пташок і килими на оздоблення гробу господнього?.. Також ні.

Все це її не турбувало б.