Болеслав Прус - Лялька

— Здурів чоловік.

— Траплялося таке і з розумнішими за нього, — розказував далі Охоцький. — Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу…

— А що ж маршалок?

— Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не гоже. А в неї на це була тільки одна відповідь: «Маршалок мусить бути щасливий тим, що я вийду за нього, а вийду я не для того, щоб відмовлятись від своїх утіх…»

— І маршалок, мабуть, спіймав їх на чомусь у тих руїнах, — зауважив Жецький.

— Ні, такого не трапилось… він туди навіть не заглядав. А якби й заглянув, то переконався б, що панна Ізабелла брала з собою наївного інженера лише для того, щоб у його присутності журитись за Вокульським…

— За Во-куль-ським?..

— Принаймні так догадувались. З цього приводу я теж зробив їй зауваження, що незручно в товаристві одного поклонника тужити за другим. Але вона відповідала мені: «Хай буде задоволений тим, що я дозволяю йому дивитись на мене».

— Ну й віслюк той інженер!..

— Цього не можна сказати, бо, незважаючи на свою наївність, він зрозумів, у чому річ, та й не поїхав одного дня з панною тужити серед руїн, не їздив він уже й потім ні разу. А тим часом маршалок, приревнувавши панну Ізабеллу до інженера, припинив сватання і так демонстративно виїхав додому в Литву, що панна Ізабелла і графиня вдарились в істерику, а пан Ленцький, не встигнувши ворухнути пальцем, помер від апоплексії…

Скінчивши оповідати, Охоцький взявся за голову руками й зареготав.

— І подумати тільки, — закінчив він, — що отака жінка стільком людям крутила голову…

— Та це ж чудовисько! — вигукнув Жецький.

— Ні, вона не дурна і, власне кажучи, непогана людина, але… така, як тисячі інших з її середовища — Тисячі?

— На жаль!.. — зітхнув Охоцький. — Уявіть собі клас людей багатих або просто заможних, котрі добре їдять, а нічого не роблять. Людина мусить якимось способом зуживати силу, а коли вона не працює, то їй залишається вдатись у розпусту або принаймні лоскотати нерви… А для розпусти і лоскотання нервів потрібні жінки — гарні, елегантні, дотепні, прекрасно виховані, власне, саме для цього видресирувані. Це ж для них єдина робота.

— І панна Ізабелла належить до них?

— Власне кажучи, її втягнули… Мені неприємно про це говорити, але скажу, щоб ви знали, через яку жінку пропадає Вокульський…

Розмова урвалася. Почав її знов Охоцький, спитавши:

— Коли ж він повертається?

— Вокульський? Та він же поїхав в Індію, Китай, Америку…

Охоцький аж підскочив.

— Не може бути! — вигукнув він. — А проте… — додав, подумавши.

— А ви що, може, маєте якісь відомості, що він туди не поїхав? — спитав Жецький притишеним голосом.

— Ніяких відомостей я не маю. Мене тільки дивує таке несподіване вирішення… Коли я був тут останнім разом, він обіцяв мені влаштувати одну справу… Але…

— Колишній Вокульський, безумовно, влаштував би її.

А цей, новий, забув не тільки про вашу справу, а насамперед про власні…

— Що він виїде, — говорив Охоцький немов сам до себе, — цього можна було сподіватись, але не подобається мені ця раптовість. Він писав вам?

— Ані слова, і не тільки мені, а й нікому.

Охоцький похитав головою.

— Так воно й мало трапитись, — пробурмотів він.

— Чому так мало трапитись?.. — спалахнув Жецький. — Що ж він, якийсь банкрут чи, може, йому нічого було робити? Такий магазин, Спілка — що це, іграшки? А хіба він не міг одружитися з гарною і благородною жінкою?

— Таких жінок знайшлося б багато, — зауважив Охоцький. — Все було б прекрасно, — говорив він далі все жвавіше, — але не для такої людини, як він…

— Як ви це розумієте? — підхопив Жецький, якому розмова про Вокульського була так само приємна, як закоханому про кохану. — Як ви це розумієте?.. Ви його близько знали? — допитувався він, а очі його аж блищали.

— Знати його було легко. Бо це був, коротко кажучи, чоловік широкої душі.

— Саме так! — підтвердив Жецький, постукуючи по столі пальцем і дивлячись на Охоцького, як на ікону. — Але, скажіть, будь ласка, що ви розумієте під тією широтою?.. Прекрасно сказано! Але поясніть мені докладніше.

Охоцький усміхнувся.

— Бачите, — почав він, — люди з маленькою душею дбають тільки про свої справи, не сягають думкою далі сьогоднішнього дня і ненавидять усе незнане. Аби самим прожити спокійно і в достатку. А така людина, як Вокульський, піклується про інтереси тисяч, іноді дивиться на десятки років наперед, його непереборно ваблять незнані й нерозв’язні речі. І це навіть не їхня заслуга, а необхідність. Як залізо само собою тягнеться до магніту або як бджола ліпить свої щільники, так ця порода людей кидається на великі ідеї або незвичайний труд…