Болеслав Прус - Лялька

— Пробуємо, хто дужчий.

— Ну… годі жартувати.

— Ні, пані, це не жарти… Це тільки скромний доказ, що я з вами, як з представницею воюючої сторони, можу зробити, що мені захочеться. Так чи ні?

— Пустіть мене! — крикнула вона, вириваючись. — Бо покличу слуг.

Вокульський пустив її руки.

— Значить, жінки воюватимуть з допомогою слуг?.. Цікаво, якої плати зажадають ці союзники і чи дозволять вам порушувати зобов’язання?

Пані Вонсовська пильно подивилася на нього — спочатку з тривогою, потім з обуренням і, нарешті, здвигнула плечима.

— Знаєте, що мені спало на думку?

— Що я збожеволів.

— Приблизно так.

— В товаристві такої чарівної жінки й за такою суперечкою це було б цілком природно.

— Ах, який банальний комплімент!.. — вигукнула вона, скривившись. — В усякому разі, мушу визнати, що ви мені трохи сподобалась. Трохи… Але ви не витримали своєї ролі, пустили мої руки, і це мене розчарувало…

— О, я міг би не пустити рук.

— А я могла б покликати слуг…

— А я, прошу пробачення, міг би заткнути вам рота…

— Що?.. Що ви кажете?..

— Те, що ви чуєте.

Вонсовська знову здивувалася.

— Знаєте, — сказала вона, по-нагюлеонівському схрестивши на грудях руки, — ви або дуже оригінальний, або… погано вихований…

— Я зовсім не вихований.

— Значить, ви справді оригінальний, — тихо сказала вона. — Шкода, що Бельця не взнала цієї вашої риси…

Вокульський закам’янів. Не тому, що почув це ім’я, а тому, що відчув у собі разючу зміну. Панна Ізабелла була йому абсолютно байдужа, натомість його почала вабити пані Вонсовська.

— Треба вам було одразу викласти свою теорію, як оце мені, тоді між вами не виникло б непорозуміння.

— Непорозуміння?.. — запитав Вокульський, широко відкриваючи очі.

— Так, бо наскільки мені відомо, вона готова пробачити вам.

— Пробачити?..

— Я бачу, ви ще не зовсім… очуняли, — зауважила вона недбало, — коли не відчуваєте, як непристойно ви поведися. Порівняно з вашими ексцентричними вихватками навіть барон здається делікатною людиною.

Вокульський так щиро зареготав, що його самого це занепокоїло. А пані Вонсовська говорила далі:

— Ви смієтеся?.. Я вибачаю вам, бо розумію, що означав такий сміх: це найвищий ступінь страждання…

— Присягаюсь вам, що вже десять тижнів я не почував себе таким вільним… Боже мій! Навіть два роки… Мені здається, що весь цей час мій мозок мучив якийсь страшний кошмар, а от в цю хвилину він кудись зник… Аж тепер я відбув, що врятований, і врятований завдяки вам…

Голос його тремтів. Він узяв її за обидві руки й почав палко цілувати. Пані Вонсовській здалося, що в очах його забриніли сльози.

— Врятований… і вільний! — повторював він.

— Слухайте, — холодно промовила вона, відбираючи руки. — Я знаю все, що між вами сталось… Ви вчинили недостойно, підслухавши розмову, яку я знаю в усіх подробицях, як і багато чого іншого… То був звичайнісінький флірт…

— Ага, то це називається фліртом! — перебив він її. — Коли жінка стає подібною до буфетної серветки, якою кожен може обтирати собі пальці й губи?.. Значить, це флірт? Гаразд!..

— Мовчіть!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Я не заперечую, що Бельця повелася негарно, але… ви осудите самі себе, коли я скажу вам, що вона вас…

— Любить, еге ж? — спитав Вокульський, погладжуючи свою бороду.

— Ну, любить!.. Поки що жаліє вас… Не хочу наводити подробиць, скажу лише, що за ці два місяці я майже щодня зустрічалася з нею… що весь цей час вона тільки й говорила йро вас, що найулюбленішим місцем її прогулянок був… заславський замок!.. І скільки разів вона сідала на тім камені з написом, стільки разів я бачила на її очах сльози… А одного разу вона навіть добре розплакалась, повторюючи вирізьблені на тому камені рядки:

Що ви на це скажете?

— Що я скажу? — перепитав Вокульський. — Присягаюсь, що зараз я бажаю в цю хвилину єдиного: щоб від мого знайомства, з панною Ленцькою не залишилось найменшого сліду. А насамперед від того каменя, який її так розчулює.

— Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.

— Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, — схвильовано сказав він. — Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам’ятався…

— Ви це серйозно кажете?

— Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.