Болеслав Прус - Лялька

В будь-який час до ваших послуг. Ви знаєте мою адресу?

Вони підійшли до вагона, коло якого вже стояв кондуктор. Вокульський силоміць упхнув Старського до вагона, а кондуктор зачинив двері.

— Чого ж ти не прощаєшся, пане Станіславе? — гукнув здивований пан Томаш.

— Щасливої дороги! — відповів він, кланяючись.

У вікні з’явилась панна Ізабелла. Обер-кондуктор свиснув, у відповідь залунав гудок паровоза.

— Farewell, miss Iza, farewell! [132] Прощавайте, міс Ізо, прощавайте! (Англ.) — гукнув Вокульський.

Поїзд рушив. Панна Ізабелла кинулась на канапу навпроти батька. Старський одійшов в куток.

— Так-так… — пробурмотів Вокульський. — Помиритесь ви ще до Петркова…

Поїзд відходив, а він дивився на нього і сміявся. На пероні вже нікого не було, а він все прислухався до гуркоту поїзда, що гримотів то гучніше, то затихав, поки зовсім не стих.

Потім він чув кроки залізничників, що розходилися з станції, гуркіт столиків у буфеті; далі в буфеті почало гаснути світло, і офіціант, позіхаючи, зачинив скрипучі скляні двері. «Вони загубили мою пластинку, розшукуючи медальйон!.. — думав Вокульський. — Я — сентиментальний і нудний… Крім щоденного хліба пошани та медяників обожування, вона потребує ще шампанського… Медяники обожування — непоганий дотеп!.. Але яке їй шампанське смакує? Ага, цинізм!.. Шампанське цинізму — теж непоганий дотеп… Що ж, виходить, я недаремно вивчав англійську мову…»

Блукаючи без мети, він спинився між двома довгими рядами вагонів на запасних коліях. Якийсь час він не знав, куди йти. І раптом з ним сталося щось незвичайне: то була галюцинація. Йому здалося, що він стоїть всередині величезної вежі, яка безшумно завалилась, а він опинився серед купи грузу й не може ворухнутися, щоб з нього вибратися. Виходу ніде не було!

Він стрепенувся, видиво зникло. «Мабуть, мене морить сон, — подумав він. — Власне кажучи, в тому, що сталося, нема нічого несподіваного, все це можна було передбачити наперед. Я навіть усе це знав…

Чи сказала вона хоч одне розумне слово за весь час нашого знайомства?.. Чим вона цікавилась?.. Балами, раутами, концертами, уборами… Що вона любила?.. Саму себе. Їй здавалось, що світ існує для неї, а вона для того, щоб бавитись. Кокетувала… так, так… безсоромно кокетувала з усіма мужчинами; а з жінками змагалася на першість у красі, обожнюванні, в туалетах… Що вона робила?.. Нічого. Була оздобою салонів. Єдина річ, з допомогою якої вона могла забезпечити собі матеріальне існування, була її любов — фальшивий товар!.. А Старський… Що ж Старський? Такий самий паразит, як і вона. Він був лише епізодом у її багатому досвідом житті. До нього у мене не мусить бути претензій: вони, як то кажуть, обоє рябоє. До неї також…

Вона — Мессаліна, яка дратує уяву!.. Її обіймав і шукав медальйона, хто хотів, навіть отакий нікчемний Старський, що за браком роботи мусив стати баламутом…

Я вірив — між мешканцями земними

€ ангели білі із крильми ясними… [133] Рядки з віршованої вставки в романі «Поганка» Нарцизи Жмиховської. Переклад В. Струтинського.

Гарні мені ангели! Отакі світлі крила!.. Молінарі, Старський, і хто його знає, скільки ще їх… Ось де наслідок пізнання жінок з поезії!

Треба було вивчати жінок не крізь окуляри Міцкевичів, Красінських чи Словацьких, а за статистикою, котра вчить, що десята частина цих білих ангелів — повії; а коли б мене спіткало розчарування, то принаймні приємне…»

В цей час залунав якийсь рик: наливали воду в котел чи в цистерну. Вокульський зупинився. В цьому протяжному й сумовитому звукові йому причувся цілий оркестр, який виконує мелодію з «Роберта-Диявола»: «Ви, що спочили тут, під холодним камінним надгробком…» Сміх, плач, жаль, вереск, нестерпні вигуки — все це лунало разом, а над усією цією мішаниною підносився могутній, повний безнадійного смутку голос.

Він готовий був заприсягтися, що чує звуки оркестру, і знову піддався галюцинації. Йому здавалось, що він на кладовищі, серед розритих могил, з яких вилазять потворні тіні й поволі перетворюються на прекрасних жінок. Серед них обережно пробирається панна Ізабелла й вабить його рукою та поглядом…

Його пойняв такий жах, що він перехрестився; і видива щезли. «Ну, годі! — подумав він. — А то я тут збожеволію…»

І вирішив забути за панну Ізабеллу.

Була вже друга година ночі. В телеграфній конторі світилася лампа з зеленим абажуром і чути було стукіт апарата. Коло вокзалу походжав якийсь чоловік з шапкою в руці.