Болеслав Прус - Лялька

Половину майна я програв, а другу з’їли жіночки, а тепер — хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..

От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..

Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.

Отже, — закінчив він, — ми помирилися. — Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму — туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..

Я певен, що коли його не запроторити на каторжні роботи, то я ніколи його не позбудуся. До побачення, кузене!

Барон пішов. Не минуло й десяти хвилин, як слуга доповів Вокульському, що якийсь пан неодмінно хоче його бачити, але не каже свого прізвища. «Невже Марушевич?» — подумав Вокульський.

І справді, увійшов Марушевич, блідий, з вогнистими очима.

— Добродію! — похмуро промовив він, зачиняючи за собою двері кабінету. — Ви бачите перед собою людину, яка вирішила…

— Що ви вирішили?

— Вирішив покінчити з життям… Це тяжка хвилина, але нічого не вдієш… Честь…

Він трохи помовчав і схвильовано заговорив далі:

— Правда, я міг би спочатку вбити вас — причину мого нещастя…

— О, прошу вас, не церемоньтесь…

— Ви жартуєте, а в мене справді при собі зброя, і я готовий…

— Ну, то випробуйте свою готовність.

— Пане добродію! Так не говорять з людиною, яка стоїть на краю могили. І якщо я сюди прийшов, то тільки для того, щоб довести вам, що, попри всі мої помилки, я маю благородне серце.

— То чого ж ви стоїте на краю могили? — спитав Вокульський.

— Щоб врятувати свою честь, яку ви хочете у мене відібрати.

— О!.. То заховайте добре, пане, цей скарб, — відказав Вокульський і вийняв з шухляди фатальні документи. — Вас турбують оці папери?

— Ви ще й питаєте? Ви знущаєтеся з мого розпачу!

— Знаєте що, пане Марушевич, — мовив Вокульський, переглядаючи папери, — я міг би вам прочитати зараз кілька моралей або деякий час помучити вас непевністю. Але тому, що ми обоє люди дорослі, то…

Він роздер папери на дрібні клапті й віддав їх Марушевичу.

— Візьміть їх собі на пам’ять.

Марушевич упав перед ним навколішки.

— Добродію! — крикнув він. — Ви подарували мені життя!.. Моя вдячність…

— Не будьте смішним, — перебив його Вокульський. — За ваше життя я був цілком спокійний, так само як певний, що рано чи пізно в тюрму ви таки потрапите. Мені просто не хотілось прискорювати вам цю путь.

— О, ви безжалісний! — відказав Марушевич, машинально обтріпуючи штани. — Одне добре слово, один теплий потиск руки міг би навернути мене на нову стежку. Але ви на це нездатні…

— Ну, бувайте здорові, пане Марушевич. Тільки не спробуйте коли-небудь підписатися моїм ім’ям, бо тоді… Ви розумієте?

Марушевич вийшов ображений. «Це задля тебе, задля тебе, кохана, я врятував сьогодні від тюрми одну людину. Страшне то діло — кого-небудь ув’язнити, навіть злодія або наклепника», — подумав Вокульський.

З хвилину в ньому ще точилась боротьба. Він то докоряв собі за те, що не скористався з нагоди звільнити суспільство від негідника, то думав, що діялося б з ним самим, якби його ув’язнили, одірвали від панни Ізабелли на місяці або й на роки. «Який це жах — ніколи її не-бачити… І хто його знає, чи милосердя не є найвищою справедливістю?.. Який я став сентиментальний!»

Хоч справа Марушевича була вирішена віч-на-віч, чутка про неї розійшлась по місту. Вокульський розказав про його відвідини Жецькому і звелів викреслити борг барона з книги. А Марушевич розказав про це баронові, додавши, що тепер уже на нього нема чого сердитись, оскільки борг списано, а він, Марушевич, має намір виправитись.

— Я відчуваю, — казав він, зітхаючи, — що був би зовсім інакшим, якби мав хоч три тисячі на рік… Паскудний цей світ, де такі люди, як я, мусять отак поневірятись!..

— Ну, облиш це, Марушевич, — заспокоював його барон. — Я тебе дуже люблю, але ж усім відомо, що ти пройдисвіт.