Болеслав Прус - Лялька

— Вона має право, має повне право! — бурмотів він, усміхаючись. — Але який її обранець, а може, й обранці?.. Ого, та й підла ж я тварюка, а Гейст вважає мене за людину!..

Після від’їзду Сузіна Вокульський вдруге прочитав листа Жецького, якого сьогодні одержав. Старий мало писав про торгівлю, але дуже багато про пані Ставську, нещасливу й гарну жінку, чоловік якої десь зник. «До смерті буду тобі вдячний, — писав старий, — коли ти щось придумаєш, аби остаточно вияснити, чи живий Людвік Ставський, чи помер».

Потім у листі були списані дати й місцевості, де перебував Ставський після того, як залишив Варшаву. «Ставська?.. Ставська?.. — думав Вокульський. — Ага, пригадую! Це та гарна пані з донькою, що мешкає в моєму домі. Який дивний збіг обставин: може, я для того й купив будинок Ленцьких, аби познайомитися з тією, другою?.. Ніякого діла мені до неї немає, коли я залишаюсь тут, але чому б їй не допомогти, як Жецький просить… От і чудово! Тепер я матиму причину зробити подарунок баронесі, яку мені так рекомендував Сузін».

Він узяв адресу баронеси й поїхав у квартал Сен-Жермен.

У вестибюлі будинку, де жила баронеса, стояв лоток букініста. Розмовляючи з швейцаром, Вокульський ненароком глянув на книжки і з радісним здивуванням помітив серед них томик поезій Міцкевича, якраз того видання, яке він читав, коли ще був продавцем у Гопфера. Ця книжка з потертими палітурами й пожовклим папером раптом викликала в уяві його молоді роки. Він купив книжку й мало не поцілував її, як реліквію.

Швейцар, в якому франк на чай збудив симпатію до Вокульського, провів його аж до дверей апартаментів баронеси і. з усмішкою побажав приємної розваги. Вокульський подзвонив, і йому одразу відчинив двері лакей у малиновому фраку.

— Ага! — буркнув він.

У вітальні, як годиться, були золочені меблі, картини, килими і квіти. Незабаром увійшла баронеса з міною ображеної особи, яка, однак, готова пробачити.

Вона й справді пробачила йому. Вокульський одразу розказав про мету свого візиту, записав прізвище Ставського та місцевості, в яких той перебував, і наполегливо просив баронесу, аби вона через свої особисті зв’язки зібрала йому докладні відомості про зниклого.

— Це можна зробити, — сказала благородна дама, але… чи не злякають вас витрати? Доведеться звертатися до німецької, англійської та американської поліції…

— Отже?..

— Отже, ви згодні заплатити три тисячі франків?

— Ось чотири тисячі, — сказав Вокульський, подаючи їй чек, на якому написав означену суму. — Коли я можу сподіватися на відповідь?

— Цього я не можу сказати зараз, — відповіла баронеса. — Може, за місяць, може, за рік. Але я гадаю, — суворо додала вона, — ви не сумніваєтесь, що розшуки будуть справжні?

— Настільки певний в цьому, що залишу у Ротшільда ще один чек на дві тисячі франків, які вам виплатять негайно після того, як я одержу відомості про цього чоловіка.

— Ви незабаром виїжджаєте?

— Ні. Побуду ще деякий час тут.

— Ага, вас захопив Париж!.. — з усмішкою промовила баронеса. — Він сподобається вам іще більше з вікон моєї вітальні. Я приймаю щовечора.

Вони попрощалися, обоє дуже задоволені: баронеса грішми свого клієнта, а Вокульський тим, що за одним разом здійснив пораду Сузіна і прохання Жецького.

Тепер Вокульський залишився в Парижі цілком самотнім, без ніякого певного заняття. Він знову відвідував виставку, театри, незнайомі вулиці, не оглянуті ще зали музеїв… Він знову захоплювався величезними творчими силами Франції, доцільністю в побудові й житті мільйонного міста, впливом м’якого клімату на прискорений розвиток цивілізації. Знову пив коньяк, їв дорогі страви або грав у карти в вітальні баронеси, де завжди програвав.

Такий спосіб життя дуже стомлював його, але не давав ні краплі радості. Години тяглися, як дні, дням не було кінця, а ночами він не міг спокійно спати. І хоч спав він міцно, без прикрих або приємних снів, але і в забутті не міг позбутися почуття якоїсь невиразної гіркоти, в якій душа його тонула, не знаходячи ні дна, ні берегів.

— Дайте мені якусь мету… або пошліть смерть!.. — казав він часом, дивлячись в небо. А через хвилину сміявся і думав: «До кого я звертаюся? Хто мене вислухає в тому механізмі сліпих сил, іграшкою яких я став? Яка бо то нещасна доля не бути ні до чого прив’язаним, нічого не прагнути, а все розуміти!»

Йому ввижався якийсь незмірний механізм, що викидав нові й нові сонця, нові планети, нові види тварин і нові народи, серця яких шматували три фурії: надія, любов і страждання. Котра ж із них найгірша? Не страждання, бо воно принаймні не бреше. Це якраз надія, що скидає людину тим глибше, чим вище її піднесе. Це любов, отой метелик, одне крило якого називається сумнівом, а друге — обманом…