Болеслав Прус - Лялька

— Присуньтесь до стола. Дивіться, що це таке?

Він показав йому металеву кульку темного кольору.

— Мені здається, що це друкарський метал.

— Ану, візьміть його в руку.

Вокульський взяв металеву кульку в руку і здивувався — така вона була важка.

— Це платина, — сказав він.

— Платина? — насмішкувато повторив Гейст. — Ось де платина.

І він подав Вокульському таку саму завбільшки платинову кульку. Вокульський кілька разів перекладав кульки з руки в руку, і здивування його все зростало.

— Ця штука, мабуть, удвічі важча за платину?.. — прошепотів він.

— Авжеж, авжеж, — сміявся Гейст. — Один з моїх друзів академіків навіть назвав цю штуку «стисненою платиною»… Гарна назва, — правда?.. — для визначення металу, питома вага якого становить 30,7… Вони завжди так! Як тільки придумають назву для нового явища, так одразу заявляють, нібито пояснили його на основі вже відомих законів природи. Осли мальовані! Наймудріші з усіх, яких повним-повно серед так званої людськості… А це знаєте що?

— Ну, це скляна паличка, — відповів Вокульський.

— Ха-ха-ха! — зареготав Гейст. — Візьміть в руки та придивіться краще. Правда, цікаве скло? Важче від заліза, з зернистим заломом, прекрасний провідник тепла й електрики, його можна стругати… Правда ж, як це скло добре імітує метал? Може, хочете нагріти його або кувати молотом?..

Вокульський протер очі. Такого скла справді ще не було на світі.

— А оце? — спитав Гейст, показуючи йому ще один шматочок металу.

— Це, мабуть, сталь…

— Не натрій і не калій? — питав Гейст.

— Ні.

— Ану, візьміть цю сталь в руки.

Тут уже здивування Вокульського змінилось розгубленістю: ця нібито сталь була легка, як цигарковий папір.

— Вона, мабуть, порожня всередині?..

— Ну то розріжте цей шматочок надвоє, а як у вас нема інструменту, то приїжджайте до мене. Там ви побачите багато отаких дивин і зможете робити з ними які завгодно спроби.

Вокульський по черзі оглядав метал, важчий за платину, другий — прозорий метал, третій — легший від пуху.

Поки він тримав їх в руках, вони здавалися йому иайприроднішими речами: бо що може бути природнішим за предмет, який людина сприймає дотиком і зором? Але як тільки він віддав зразки Гейстові, його пойняло здивування — й недовір’я, здивування і страх. І він знову оглядав їх, крутив головою, вірив і не вірив навперемінки.

— Ну, як? — спитав Гейст.

— Ви показували ці речі хімікам?

— Показував.

— І що ж вони?

— Оглянули, покивали головами і сказали, що це дурниця і шахрайство, яким серйозна наука займатися не може.

— Як так? Навіть не робили аналізу? — спитав Вокульський.

— Не робили. Декотрі з них просто заявили, що коли доводиться вибирати між запереченням «законів природи» й обманом власних почуттів, то вони воліють не довіряти власним почуттям. І ще казали, що серйозна перевірка отаких шахрайських штук може затуманити здоровий розум, і категорично відмовились від спроб.

— А ви не публікували своїх праць?

— І не подумаю! Навпаки, розумова інертність моїх колег якнайкраще гарантує таємницю моїх винаходів.

У противному разі інші підхопили б мої ідеї, рано чи пізно відкрили б мої методи виготовлення моїх металів і знайшли б те, чого я їм дати не хочу…

— А саме?.. — перебив його Вокульський.

— Знайшли б метал, легший за повітря, — спокійно відповів Гейст.

Вокульський здригнувся; якусь хвилину обидва мовчали.

— Навіщо ж ви приховуєте від людства цей трансцендентальний метал? — озвався нарешті Вокульський.

— З багатьох причин, — казав Гейст. — По-перше, я хочу, щоб цей матеріал вийшов тільки з моєї лабораторії, хоч би навіть не я сам. Його знайшов. А по-друге, не можна допустити, щоб такий матеріал, який може змінити обличчя нашої планети, став власністю так званого сучасного людства. Надто вже багато лиха сталося на землі через необережні винаходи.

— Я вас не розумію.

— Ну, то слухайте, — говорив далі Гейст. — У так званої людськості приблизно на десять тисяч волів, баранів, тигрів та гадів у людській подобі навряд чи знайдеться хоч одна справжня людина. Так воно було завжди, навіть у кам’яному віці. І от на таку людськість протягом століть спадали різноманітні винаходи. Бронза, залізо, порох, магнітна голка, книгодрукування, парові машини, електричний телеграф — все потрапляло однаково і в руки геніїв та ідіотів, і в руки благородних людей та злочинців… А які наслідки? Такі, що дурість і злочин, дістаючи все потужніші знаряддя, множились і міцніли, замість поступово гинути. Я не хочу повторювати цієї помилки, і якщо кінець кінцем знайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони, нарешті, одержать зброю виключно в своє розпорядження, нехай їхня раса множиться й міцніє, а звірі й потвори в людській подобі нехай поступово гинуть. Якщо англійці мали право винищити на своєму острові вовків, то справжня людина має право винищити на своїй землі принаймні тигрів у людській подобі… «А в нього таки не всі вдома», — подумав Вокульський, а вголос сказав: