Болеслав Прус - Лялька

— А після восьмої я не матиму часу, — відказав Оберман.

— Як так?.. Що це означає?..

— А те означає, що в пів на восьму я мушу бути з нашим хазяїном у театрі… — буркнув Оберман, ледве помітно здвигнувши плечима.

В цю ж мить до Жецького підійшов усміхнений Земба.

— Ви вже йдете з магазину, пане Зембо? Без чверті сім? — спитав здивований пан Ігнац, широко розплющивши очі.

— Я несу Россі квіти, — чемно сказав пан Земба і ще приємніше усміхнувся.

Жецький ухопився обома руками за голову.

— Подуріли всі з тим театром! — крикнув він. — Може, ви ще й мене туди потягнете?.. Але зі мною вам не вдасться!..

Передчуваючи, що Вокульський от-от почне намовляти й його, пан Ігнац склав собі в думці промову, в якій мав сказати, що не тільки не піде на італійців, а й його, Вокульського, віднадить отакими приблизно словами:

— Облиш ти ці дурниці!.. — І так далі.

Тим часом Вокульський, замість намовляти його, прийшов одного разу в магазин о шостій і, заставши Жецького над рахунками, сказав:

— Дорогий Ігнаце, сьогодні Россі грає Макбета. Сядь, будь ласка, в першому ряду партеру (ось тобі квиток) і після третьої дії подай йому оцей альбом…

1 без ніяких церемоній та дальших пояснень вручив панові Ігнацові альбом з краєвидами Варшави та портретами варшав’янок, який коштував щонайменше п’ятдесят карбованців!..

Пан Ігнац відчув себе глибоко ображеним. Він устав із свого крісла, насупив брови і вже був роззявив рота, щоб висловити своє обурення, але Вокульський раптом вийшов з магазину, навіть не глянувши на нього.

І, звичайно, панові Ігнацові довелося піти в театр, щоб не завдавати прикрості Стахові.

В театрі з паном Ігнацом стався цілий ряд несподіванок.

Насамперед він потрапив на сходи, що вели на гальорку, де він бував за своїх давніх добрих часів. Там капельдинер вказав йому, що у нього квиток в перший ряд партеру, і глянув на нього таким поглядом, який свідчив, що темно-зелений сюртук пана Жецького, альбом під пахвою і навіть фізіономія ala Наполеон III здалися йому дуже підозрілими.

Засоромлений пан Ігнац пройшов у головний вестибюль, притискаючи ліктем альбом і кланяючись усім дамам, коло яких мав честь проходити. Така незвичайна для варшавської публіки чемність уже в вестибюлі привернула загальну увагу. Всі стали питати одне одного: хто це? І хоч його ніхто не впізнав, проте всі одразу помітили, що циліндр пана Ігнаца був модним років з десять тому, галстук — п’ять, а темно-зелений сюртук та вузенькі картаті штани походили ще з давнішньої доби. Всі вважали його за іноземця; аж коли він запитав швейцара, кудою пройти в перший ряд, навколо залунав сміх.

— Мабуть, якийсь шляхтич з Волині, — догадувались франти. — Але що у нього під пахвою?

— Може, пиріг з капустою або гумова подушка…

Обшмаганий глузуванням, облитий холодним потом, пан Ігнац дістався нарешті до свого рятівного крісла. Був початок восьмої години, і глядачі тільки-но почали сходитись: вони зрідка заходили в партер і, не скидаючи капелюхів, сідали на свої місця. Ложі ще були порожні, тільки на балконах чорніли люди, а на гальорці вже лаялись і гукали поліцію.

— Наскільки я розумію, публіка нудьгувати не буде, — з вимушеною усмішкою сказав пан Ігнац, сідаючи в першому ряду.

Спочатку він припав очима до дірки в правій половині завіси й заприсягся не зводити їх з неї. Але через якийсь час хвилювання його вщухло, і він так обісмілився, що навіть почав озиратися навколо. Зал здався йому невеликим і брудним, він замислився над причиною цих змін і аж тоді пригадав, що останній раз був у театрі на «Гальці» з участю Добрського років з шістнадцять тому…

Тим часом публіка заповнювала зал, і пан Ігнац, побачивши в ложах чарівних дам, зовсім підбадьорився. Він навіть вийняв з кишені невеликого бінокля і почав розглядати публіку, але при цьому зробив невеселе відкриття: його теж розглядали — з задніх рядів партеру, з амфітеатра, навіть з лож… Коли ж він переключив свою увагу з зору на слух, то почув, що круг нього літають, як оси, такі фрази:

— Що воно за оригінал?..

— Якийсь з провінції.

— Але де він доп’яв такого сюртука?..

— Ви тільки подивіться на його брелоки коло ланцюжка! Кумедія!

— Або хто тепер носить таку зачіску!..

Ще трохи, і пан Ігнац покинув би свій альбом і циліндр і втік би з театру. На щастя, він побачив у восьмому ряду знайомого фабриканта пірників, який у відповідь на поклін папа Ігнаца залишив своє місце і прийшов у перший ряд.