Віктор Близнець - Землянка

А ще знаменитий Оврам тим, що вміє дуже прикладно говорити. Загледить, приміром, сусідку, Яшчину матір, заплюскає веселими очками і соловейком:

— Куди йдеш, Онисько, далеко чи близько, і чого ти, серце, деренчиш відерцем?

Кожну жінку зупинить, і для кожної у нього своя примовка. А мужиків Диня недолюбляв, бо вважали вони старого мало не за придурка. Примітивши дядька на вулиці, Оврам набичувався і холодно:

— Є табака?.. Нема табаки, паняй до… — і далі прикладно, але не дуже ввічливо.

Зате дітлашню зустрічав дід Оврам, як той циркач. Тільки виткнеться з-за рогу чиясь голівка, Диня аж пританцьовує, і прицмакує, і бровами моргає:

— Куди, козаче, скачеш, що й діда не бачиш?

Висолопить язика, долоню рубцем і давай пиляти:

— Наріжу мняса, закусимо ласо. Зап’ємо водою, та й бог з тобою…

Вовку Трояна, що йшов до Кудима, Диня не міг пропустити. З цим хлопчаком давня дружба в нього. Умів Троянівський слухати, умів і своє слівце вставити.

— Здоров, пастуше, не опускай вуші. Хай йому решето!.. Зажурився, що рано женився?

Вовка здоровкається з дідом за руку, стукає пужалном по лобатих чунях, і вони, хрюкаючи, здивовано обертаються на кілках: чого це, мовляв, поводяться з ними так непоштиво?

— Питаєте, діду, чого зажурився? Слухайте:

Прикладно?

— Прикладно, — хвалить Оврам, плямкає губами, ніби смакує Вовчину примовку; очі в діда вузенькі, з кислячком, мрійно прижмурені. — А знаєш що, Вовчику?..

— Волошка, — поправляє пастух.

— Правильно. Волошкою тебе називали у добрий час… А знаєш що, Волошко? Давай плюнемо на кожну чуню в отдєльності, хай їм решето, візьмемо кобзу та й підемо у білий світ, — і Диня раптом ви-и-исоко затягнув:

Га? Будеш мені поводирем?

Хіба не зашумує від Оврамових слів буйна хлопчача голова? Ви ж тільки подумайте: стелиться під ноги прадавній чумацький шлях, степ до обрію затканий димом полинів, овечими шапками стоять на видноколі суворі козацькі могили. Йди, вільна душа, на всі чотири сторони. Доріг у степу, що тої пряжі в основі. Куди понесе їх човник, яку доленьку витче?.. Притомившись, сядуть вони з дідом під могилою, Диня візьме кобзу, і рокотатимуть струни про того козаченька, що «за Дунаєм, за тихим Дунаєм третій рік гуляє»…

Але дід поверта на своє:

— Вийдемо, Волошко, за село, поклонимось могилі моєї жони, добрим словом пом’янемо дочку Анюту. Стару німець тут спалив, а дочку-невільницю в клятій Германії доконав… Поклонимося, Волошко, та й подамося на курську землю, де лежить мій старшенький син Кузьма, поправимо його чорну хатинку, пожуримось, а тоді завернемо на Донбас до Павлуші в гості…

І Диня, по-турецьки підібгавши ноги, раптом змовкає. Він зараз самотній і тихий, як забута діжа на піску; на червоних повіках застигла стареча сльоза. Та хіба то сльози? То непрошений спомин про сім’ю: була хата як вулик, а тепер пустка. Одна втіха лишилась — Павло. І той подався у світ.

Гей, Павле, Павле, парубче безпутний!.. Ще недавно він ходив по селу, молодиць перекривляв, стукав палицею у віконця землянок: «Ой ти, дівчино весела, бери торбу, йдем на села». І підмовив-таки завербуватися на шахти сестру Ольги-переселенки, чорнокосу Марусю. Вів її, засоромлену, Купівщиною, до серця пригортав і казав так: «Лучче з милою вугілляку-потіляку ковтати, аніж осьдечки з голоду пухнуть…»

— Не пише Павло? — питає притихлий Волошка. — Може, йому про війну чувати. Бо в нас ні радіва, ні газет, сидимо тут, як таргани під піччю.

— Не пише, хай йому решето, — з гіркотою озивається Диня. — Як провідаємо — боки намну, щоб знав… А про війну один чоловік казав. Б’ють наші бузувірів і в хвіст і в гриву. Уже на Буг вийшли. Тільки от у Криму сидять поганці, як татарва, — з-поміж гір ніяк їх не викуриш.

— А діда в шинелі і в заячій шапці не бачили? Гавриїл такий…

— Авжеж, бачив. Погомоніли туди-сюди. Душевний, видать, чоловік. У Кудима бринзою відхарчовується.

Волошчині очі-терносливи одразу згасли. Щоб не сваритися з Динею із-за якогось приблуди, кинув: «Бувайте!» — і рушив далі.

Поминув кілька забур’янених смужок, де були колись хати й городи, хотів непомітно проскочити повз Ониську. Висока й худа, як жердина, вона стояла в ямі, на східцях, що вели до землянки. Обличчя рябе, наче в пасльонових цятках, ніс і підборіддя гострі, рот щілинкою, лиш два зуби спереду. Ониська нервово сіпала правим плечем і говорила бозна до кого: