Віктор Близнець: Землянка

— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько. Пішли, значить, у степ і на міну втрапили. Сенька одразу… на шмаття. А він, бачте, оглух…

— Хм… Глухий, кажеш?

— Глухий.

Дідок вчетверо склав потерте «божественне посланіє», запхнув його під розхристану сорочку. Взяв патерицю. Мерзлякуваті очі були вже не тут, а десь там, за Інгулом.

— Ви обидва глухі. А ще й язика одбере, щоб не хулили святого отця.

Вовка й справді не слухав діда, уперто вів своє:

— Візьміть, приміром, нашу бабусю й сестричку Галю. Німці в хаті зачинили і квача під стріху…

Дід стукнув патерицею:

— Що ти, шмаркач, зарядив: німці та німці! То слуги диявола, і кипіти їм у смолі огненній!

— А чого ж бог не одібрав їм руки, як село палили! Він що, за німців?

— Не вказуй господу, за душу свою печись, щоб сам не пікся у пеклі!

— А ми, діду, вже бачили пекло.

— Тьху на тебе! — не стерпів дід, встав, запнув шинельку. — Темна душа твоя, і на очах полуда. Не буде прощенія тобі ні на землі, ні на небі.

Дід сердито зачовгав постолами. Він поплівся до Інгулу не оглядаючись. І Вовці раптом примарилось: сидить новоявлений Гавриїл у їхній землянці, мати перебирає гнилі бурячки, тужливі думи свої перебирає, а цей спаситель тьмарить їй душу балачками про гадюк, вовків та всяку нечисть.

— Гей, діду! — кинув наздогінці Вовка. — Краще не йдіть у село. У нас головою фронтовик, снарядом контузило. Ви йому письмо, а він костуряку в зуби — йому що? Трахне раз — і ноги простягнете. (Вовка збрехав про голову — не було ще в селі ні колгоспу, ні правління).

— Бог заступиться!

Уїдливий дідуган не звертав із дороги.

Вовка підняв руку, націлився пальцем у заячу шапку. «Бах!» — гухкало серце. Та Гавриїл не падав, міряв патерицею дорогу до села.

— Він лаявся, га? — спитав Циганчук настрахано. — Серди-и-тий…

— Хліба просив, — буркнув нехотя Вовка (а що ти йому скажеш?), — знайшов у кого просити.

— Ма-а-а!.. Я за кураєм збігаю…

Олесь Яценко, Вовчин друзяка й одноліток, треться біля вутлого крільчатника, що нагадує хатину на курячих лапах. Коробка збита з трухлявеньких планочок. Замість покрівлі — шматки фанери, жерсті, черепиці. Олесеві чути, як вистукує ногою крільчиха. Мабуть, свою дітлашню втихомирює.

— Ма, я хутенько збігаю, — Олесь тоскно позирає в степ, що мріє за Інгулом. Білі купини на жовтому полі — то кози. Пістрявий клубок — то, очевидно, Вовка Троян.

— Аби з дому гайнути, — свариться Олесева мати. — З Вовкою давно не бачились?

Мати розвішує на вірьовці куфайки, штани, спідниці. Одежина руда від вологи, пахне цвіллю. У землянці майже по щиколотки вода, все мокне, гниє, пропадає. Тільки блисне сонце, мати з дочками виносить бебехи на вулицю, щоб просушити.

— Ну й не бачились, — копилить пухленькі губи Олесь і починає шморгати носом. — Та й протопити ж нічим.

— Ти з Вовкою, як голка з ниткою, — мати вже ладна відпустити хлопця. — Вас наче одним молоком згодували…

Для матері ніяких загадок: водиться її син із Троянівським, то й добре. Вовка з путньої сім’ї. А загадка була. Олеся Яценка дражнили в селі і Зайценком, і Куцохвостим, і Заячою Губою, і Трусь-трусь. Мабуть тому, що був той надто жалісливим і тонкосльозим. Видеруть хлопці сорочине гніздо, Олесь тихенько підбере жовторотих пташенят і — дьору! Дома й кутає, і годує своїх голопузих, а як пропаде котресь — на всю вулицю голосить. Поніс одного разу Яшка Деркач сліпих кошенят до Інгулу. Як реп’ях, причепився до нього Олесь. І вже так скиглив та канючив, що Яшка не втерпів — жбурнув під ноги котячий виводок… Хлопці, бувало, зчепляться за чуби — Олесь збоку стоїть і слізьми вмивається. А коли він плаче — по-заячому труситься нижня губа, товста і наче ниткою надвоє розділена. «Трусь-трусь-трусь!» — регочуть хлопці.

Такий був Олесь. А Вовка?

Наслухавшись змалечку батькових розповідей про навальні атаки будьонівців, про штурм Перекопу, про бої з басмачами, Вовка й сам запалився жагою до подвигу. Так і поривався командувати, верховодити, вести за собою хлопців. Спритний на вигадку, він був слабенький тілом. А на вулиці визнавалася одна влада — влада відчайдушної сили. З гіркою заздрістю дивився Вовка, як уся криничуватська гвардія приставала до табору Яшки Деркача. Бо тільки Яшка стрибав у воду з вершини Купця. Бо тільки він перепливав Інгул у найширшому місці — проти скелі Мартин. Бо Деркач не те що зайшлим хвалькам, а й чортові роги скрутить.