Віктор Близнець - Землянка

Вийшли гуртом підмуровувати землянку.

— Волошко, вставай!

«Волошка… Уже й забув», — теплий сон зборює Вовку Трояна, все тіло налите солодкою втомою, і хлопець, цуплячи на голову ряднину, легенько усміхається. Давнім-давнім війнуло на хлопця. Біжить він, первачок, до школи, полотняна торба за плечем, торохтять олівці у пеналі, під сорочкою — гарячий згорток, тільки-но з печі пиріжок з вишнями, ще пахтить вугольком… «Волошко, на уроки спізнишся», — будила мати.

Мов казку, перед сном розказувала ненька: «Знайшла я тебе, сину, у волошках. Іду степом, якраз весна була, гарно-любо кругом; дивлюсь, у квіточках лежить маленьке дитятко, саме як пелюстка… Так і назвали — Волошка. Хотіли і в метрику записати, та сказали: нема такого імені, може — Володя. Ну Володя, то й Володя, а для нас все одно — Волошка…»

Потім, чи то підріс хлопець, чи не те життя настало, запашне Волошка змінилось на Вовку. І ось — як сонце в дощ:

— Волошко, вставай!

Він поволеньки розліплює одне око, друге: рожева казка розвіюється, низенький погрібець наповнюється зеленими сутінками. Тонкий жмутик проміння сочиться крізь шибку; метра півтора від долівки до стелі — земляна стіна, під дашком — жовтий обідок з лампачу; між двома лампачинами — квадратна ніша, у глибині якої жевріє запилене скло; то віконце до Інгулу. Віконце маленьке, але мати притулила на ньому консервну банку і посадила там калачики. І, може, від цих калачиків, а може, від моху, що покриває стіни, у землянці стоїть густий присмерк, як під шатром бузини.

— Волошко… Пора, сину, кози виганяти.

Мати говорить тихо, в її голосі — давня, нерозвіяна журба. Вона сидить у кутку біля плитки на одну комфорку. Плитка — це низенька закурена топка, облущений комінець, жерстяна труба, що виходить на вулицю… Мати перегорта кочережкою жар, руки у неї важкі й порепані, мов дубова кора. Під грудьми, на приполі — два клубки вовняної пряжі. Вона часто сидить із цими клубками, дивиться на вогонь і щось згадує. Що? Може, перед її вицвілими очима встає ота страховинна заграва над селом. Вона залишила Вовку серед степу (добре, що Яценки підібрали), а сама бігла по снігу назад, до своєї хати, бо там же — Галинка з бабою. Вечірня пітьма боролася в небі з вогнем; зойки, стрілянина, чужинська лайка шматували зимову тишу. Німий крик перехопив їй горло. Вона кинулась до палаючої хати; як божевільна, металась серед вогню, руками вигрібала жар з-під уламків. А потім, схопивши два тліючі клубки («О боже! Голівки… Дочко моя… Мати моя…»), бігла городами, обгоріла, сліпа, непритомна, звалилась у рівчак і на снігу, притискаючи до грудей клубки пряжі, захлинулась сльозами.

— Ма, я вже, — порушив нестерпну мовчанку Вовка. Похапцем натягнув брезентові штани, накинув піджачок, шапку. Повернувся до постелі. За ліжко правив твердющий лежак на цегляних підставках, зверху — рогожина, ряденце. Вовка запустив руку під рогозу: автомат на місці, коло стіни, мати не викинула, — і зібрався йти.

— Сьорбни узвару.

Вовка зачерпнув довбанкою теплого узвару. Він був пустий, аж сизим туманцем підхвачений. І який уже солод із гнилих бурячків — нудотне пійло, в якому плаває щось слизьке, немов жуки-плавунці. Вовка поганяв ложкою бурякові хвостики, одсунув чавунок.

— Що я зроблю, дитино?.. Нема ж нічого.

Мати не ворушилась, не поверталась до сина; вона дивилась у червоне вічко плити, і гарячі полиски химерно зламувались на її стомленому, посіченому обличчі. Руки бездумно гладили тугі клубки пряжі.

Ще тугіший клубок розпирав Вовці груди. Щоб не розплакатись, він прожогом вискочив на вулицю. Сонце вдарило в очі, засліпивши хлопця. Вологий ранок прийняв його в свою хвилю. Вовка незряче поплив за течією, стум’яніла голова поволі просвіжалась. Ху, насилу одлягло від серця, продихнулось!

Вовка з розгону перескочив дорогу-траншею, що розділяла Мартинівку й Купівщину, і попрямував до Кудима.

В калюжах на дорозі плавало безліч сонць. Запітнявіле від роси каміння вигравало самоцвітами. Понад берегом загрузнувши по самі дашки у землю, хмуряться погрібці мартинівців. Вони прикидані очеретом, бадиллям, притиснуті сірими дошками. Де-не-де з-під землі в’ється димок.

Перша від траншеї — халупка Оврама Дині.

Дід-одинак, кругленький, як волоський гарбуз, босий і розхристаний, сидить на колоді. Він мастак у селі по чунях. Із камер, із старих калош клеїть універсальне взуття, на зиму й на літо, та міняє на їжу. Он розвішав чуні на кілках, щоб просихали; неначе солдати в касках, вишикувались вони перед дідовою землянкою. «Вибирайте, люди, які на вас дивляться! Дорого не візьму: дасте картоплину — і за те спасибі. Буде мені, буде й Мишкові — козопасові». Сам Диня чуні категорично не визнає — ходить босий. «Тіло, воно дихати хоче. А резина, хай їй решето, не пускає воздуха, і виходить рематиз».