Віктор Близнець - Землянка

Оксана Трояниха вже не могла навернутись до запліснявілого погрібця. Тугіше стягла під пахвами хустку, побрела, тиха й задумлива, до кузні. Серед іржавого залізяччя знайшла старий леміш, обривком дроту підвісила його до стовпчика.

Бам, бам, бам, — понеслось над Інгулом. Здавалося, то весна закалатала у дзвони, скликаючи людей на хліборобську раду. І звідусіль висипали жінки, діти, закислі в німоті баби та діди.

— Доброго дня, сусіди. Що там таке?

— Видко, власть приїхала.

— Не купанти, часом, повертаються?

— І скаже таке. Щоб вони в могилі поверталися.

Юрба обступила Трояниху, голодні очі вп’ялися в закутану жінку, що била і била в леміш, струшуючи на землю журавлиний дзвін.

— Ну що, люди? — сказала Трояниха. — Доки ж у ноpax сидіти? Ховрахи, і ті повилазили. Якось жити треба. За дітей думати.

— Та воно пора. Земля підсихає.

— Отам, на горі, і сіяти можна.

— Сіять, то сіять. Колгоспу ж наче нема.

— Мо’ старшого виділить?

— Трояниху. У неї чоловік бригадиром був. Хай береться Оксана.

Мов гора кавунів на возі — похилені голови криничуватців. У хустках, шапках, у картузиках. Сонце притрушує їх весняним ряботинням. А за юрбою, за скаліченим селом — рахманний степ, танками утоптаний, зливами прибитий. Хто підніме його? Чим? Голими руками? Удовиним потом?

— Мужика годилося б за старшого, — обняла Трояниха сумним поглядом натовп. — Може, ви, Денисе? — звернулась до старого Яценка.

— Ви мене знаєте, люди. Пиляти скажете — пилятиму, тесати — тесатиму. А до бригадирства руки не стирчать… Берись, Оксано.

— Берись, берись, Оксано! — загомоніла юрба.

— Ну, то слухайте, товариші колгоспники. У кого яке збіжжя є, жито чи просо, гляди, й пшенички вузлик, городнього насіння, картопелька — несіть докупи. А ви, Денисе, складіть комірчину, гуртом допоможемо, для посівматеріалу. Думаю, Кудим зерна підкине на розвод.

— Кахи-ках!.. Знаця, того й зерна жменя.

— Не скісняйтесь, діду, потрусіть приполи.

— Дасть бог врожай, восени віддамо.

— Та я що? Як люди, знаця, так і я. За родную власть…

— То й добре. А ви, молодиці, готуйте реманент, у кого лопата, вила, сапа, — держаки Яценко витеше, — завтра й у поле. Чого ж нам ждати?

— Звісно, і так засиділись, хай йому решето.

— Бур’ян пре, як з води. Не посіємо зараз — заглушить росточки.

— І ще, громадяни, одне. Попросимо Ольгу, хай після роботи, — не часто, коли зможе, — на пошту в Сасове бігає. Вона моторненька. Дивись, новину принесе, як там на фронті, а й раптом письмо.

— Письмо… письмечко… хоч би вісточку, — зашепотіли спраглі за ласкою, за добрим словом осиротілі вуста. Наснилося, хай на мить, що зійшлися губи до губ: трепетні дівочі і жарини парубоцьких, зів’ялі від довгого чекання материнські й гіркі від пороху солдатські.

— Попросимо Ольгу?

— Ой, та я сама бігатиму! І ранечком, і вечерком, і за всяку погоду. Може й Марусинка озветься.

Можна було й розходитись по своїх кутках, але криничуватці топталися один коло одного. Оврам Диня шкріб п’ятірнею волосаті груди, плюскав тепленькими очками:

— Ех, Трояниха, не знала б ти лиха! Труснула мою душу, як грушу… У кого табачок?

— Пригощайся, Овраме. Звиняй, одна потрюха, шкварчить, клята, ще й стріляє.

— Я був живцем себе поховав. Глядь, жінки підняли.

— Наша женщина, щоб ти знав, як верба. Скільки не гнули, не топтали її, а вона коріння пустить — ожива!

— Нашому роду нема переводу. Не було й не буде.

Погомоніли степівчани і понесли весну в розтривоженому серці до своїх землянок. Прийшла ніч, місяць-молодик золотим серпом повис над Інгулом, зітхала темна вода в очеретах, зітхала українська мати, ворочаючись на лежаку. А місяць кликав її в росянисте поле, і велетрудні думи її проростали пшеничним колосом, і дзвеніла вона жаткою серед стиглих хлібів, і рокотала молотаркою, осипаючи на землю чисте зерно.

Хто зрозуміє твою душу, безсмертна матінко-вербо? Хто оспіває тебе?

Ще ранішні тумани, як череда сивих волів, блукали над берегами, ще мерехтіли зорі в холодному небі, а Яшка прокинувся і тихенько, щоб не розбудити свою охорону (почне мати сваритися — до вечора не переслухаєш), тихенько поставив казан на плиту. З теплою водою, з ганчіркою вийшов на вулицю. Прісна росичка зволожила йому губи, од свіжого вітру закололо під грудьми. Коло землянки дрімала трофейна кобила, уткнувши морду в корзину. Яшка налигав її, як теля: мотузку на шию і до пакола. Та коли б і не прив’язав, а просто забив кілок: «Стій мені тут!» — нікуди б не рушила. І куди їй, бідній, рипатись?