Віктор Близнець - Древляни

— Можна до вас на постій? Роту свою розквартирував, тепер собі шукаю притулок.

Оком знавця визначив дід: не офіцер, ні. Той не балака довго — за петельки хазяїна: «Вашу мать!..»—і в хату.

Посмілішав Зайценко:

— А хто ти такий, вибачай на слові?

— Хіба не видно, батя? — пограв молоденький червоним бантом у петлиці.

Гарний бант, як у жениха, нічого не скажеш; та не завадило б прощупати гостя з політичного боку.

— А все ж: хто ти такий, питаю, і за кого будеш?

— Я, батьку, з лісорубського роду, міцного заводу, і стою за робочо-селянську.

— Хто вас зна. Один каже: «Я — за всесвітню» — і штани з тебе зніма. Другий каже — за єдину-неділиму, — і порося під ніж. Третій, бач, за самостійну—і крутить півневі голову.

— Так то буржуї, батьку. Ми їх сьогодні добре трусонули під Лозовою. Чули?

— Чули. Сьогодні ви їх, завтра вони вас.

— Нікода! Останню контру добиваємо. Сказав комісар Мамай: «Ось викуримо Денікіна з Донбасу — і буде мир хатам і обща комуна».

— Ну-ну, подивимось… То куди вас, у хату?

— А ми люди не горді, пролетарської крові, нам хоч і в сараї.

— Та воно в сараї і вільніше. Не так блохи кусають. Килино, постели вояці!

Чорнява Килина прошмигнула під батьковою рукою, а Тихон побрьохав через калюжу до персонального лежака. І, зітхнувши: «Ох-ох, діла твої, господи!» — склепив Зайценко важкі свої повіки. Не відав старий, кого він пустив у свій двір. Не знав, не гадав, що десь у дідька в зубах сидить на болоті крутий чоловік Хома Гаврилович і що доведеться, хочеш не хочеш, породичатися з ним.

Вранці торсала баба Зайценка, що мрецьки спав на пустий живіт, штурхала межи плечі, гаряче, по-змовницькому шепотіла: «А ходи, діду, до вікна, глянь, що воно робиться».

— Уп’ять баталія в степу? Щось вони зрання…

— Та ні, роздери очі, глянь лишень у свій двір.

Стягла баба зачумленого діда. Підійшов Тихон до вікна і як роззявив рота, щоб натщесерце позіхнути, та так і скам’янів.

Він побачив таке:

Солдат, що вчора хвалився бантом, роздягся до пояса; він дивовижно білий, якийсь нетутешній: і чуб у нього лляний, і брови білясті, і довге лобате лице мов не знало спеки. А ба, ловко вистукує сокирою, підправляє скособочений зруб. Поруч нього Килина, мов галка поруч селезня; вона, вертка й маленька, стоїть навколішки, у ночвах полоще солдатські жмутки. Вояка зирить на чорну дівочу косу, що спадає на землю, Килина зирить на білу вояцьку спину, яка виграє мускулами, і вони обоє усміхаються, і ранішнє сонце бризнуло їм у вічі повну жменю того нестривоженого сміху. Вороний кінь, прив’язаний до плоту («Ге!.. — і пліт уже залатаний!»), з цікавістю стежить за роботящими молодятами.

— Ну? — сіпнула баба Зайценка.

— Ну? — сіпнув Зайценко бабу. — Що ти нукаєш, бабо! Та виглянь, кажу, на вулицю, щоб ніхто, бува, не підгледів. Виглянь, бо рознесуть брехню по селу, за сто літ, бабо, не висьорбаєм.

Протряхає на сонці зжовкла від поту солдатська сорочка, лопотить на вітрі жухле галіфе, а діда гризні гризуть, душу виїдають. Оте чуже манаття — як більма. «Розвішала!.. На всенький степ майорить. Хоч би сонце дужче пекло…»

Хух! Слава богу, збирається вояка. Аж на серці, кажу, відлягло. Мо’, булькне туди, звідки взявся, та й кінці у воду.

Солдат скатав стареньку шинель, до сідла її приторочив. Червоного банта — до свіжої сорочки. Натер сукниною чоботи. Весь блищить, як нова копійка.

Ось він легко скочив на коня, пругкий, ставний, мов у сідло влитий. І кінь чортом вигнув шию, блиснув кров’яними білками і, танцюючи, гордо виніс вояку на шлях. Їде вершник вулицею, молодий, білозубий, бант — як рожа, чуб розвівається, на губах — парубоцька усмішечка, кінь грає «бариню», дівки на тинах повисли, тріщать порохняві тини, на весь куток вибухають дівочі виляски. І Килина — гульк до огорожі, впилася очима в нього, серце мало не випурхне: то її щастя на вороному коні. Побігла б за ним, заступила б од заздрісних віч: «Мій! Мій!»

— Килино! — мов студеною водою накрила мати. — Марш мені в хату, воду з калюжі вигреби!

День минув тихо, нічого не скоїлось у степу, на воєнному «тіатрі». Нічого не впало і в Зайценковому дворі. Зате михайлівським хлопчакам була втіха: на вигоні лаштувались солдати, був серед них один, мов каланча, в червоній шкірянці, рябий-рябий, як у пасльоні, він підкидав пацанів аж під небо і з дужим сміхом ловив над землею. А ще один, видно, командир, з рожевою квіткою на грудях, гарцював на коні перед строєм і гукав:

— Здрасте, мамайці!