Віктор Близнець: Древляни

На вулиці сутеніє. Я прийшов сюди, щоб попрощатися з школою. Довгий коридор, відлунюють кроки, м’яка темрява в класах. Тихо й порожньо. Ген у глибині світить одна електролампочка. Я йду туди, ще раз хочу постояти в краєзнавчому куточку. В котрий раз читаю слова, з такою любов’ю вимальовані дитячою рукою: «В березні 1931 року в нашому селі Кривичі був організований колгосп „Піонер“. Першим головою колгоспу був…» І тут мені перехоплює горло, сльози радості й болю застряють клубком, дрож хвилювання пробігає по тілу. Батько… Мій батько… Він лежить зараз у степу, на півдні Кіровоградщини. Маленьке селянське кладовище, скромний обеліск і напис: «Учасник громадянської війни». Чи думав він перед смертю, що там, на Поліссі, в його рідному селі, не забули його, пам’ятають, згадують на уроках у школі ось уже півстоліття.

…«Калі б не було на свєтє дрєвцев, нічога б на земле не росло», — так мудро і так співучо відповідали дівчатка на уроці ботаніки. І раптом директор, без ніякого, здавалося б, зв’язку, підвівся й спитав: «А хто, мої дорогі сябри, разом з вашими дєдами боровся проти куркулів у нашому селі і став першим головою колгоспу?»

Ті ж мелодійні голосочки, що так мило й дзвінко вимовляли слова: зя-зюль-ки, птушки, квєткі, — назвали майже хором його ім’я, батькове.

Це приголомшило, зворушило мене до сліз.

І тоді ж, на уроці, подумалось: як глибоко все переплелося в нашому житті!

Молодий поліський хлопець, лісоруб, він стає кінногвардійцем Червоної Армії, воює на Південному фронті проти Денікіна, і десь під Лозовою, в селі Михайлівському знайомиться на постої з худенькою й чорнявою, як циганочка, батрачкою-українкою. Спалах кохання в юних серцях, кілька вечорів — на двох — під літніми зорями, а потім бої, і молодий, до безтями відчайдушний кіннотник рятує свою дівчину-долю від білогвардійської розправи, верхи на коні вихоплює її з оточення. А далі нові бої, удвох проходять вони Південним фронтом до Перекопу, з громадянської повертаються поїздом у його рідне село на Полісся, і там недавній фронтовик, командир ескадрону твердою рукою придушує заколот куркулів, створює міцний колгосп у глухій лісовій окрузі. А вона стає в тім колгоспі першою стахановкою. І знов їх посилають на Україну, в голодні степи, де потрібні руки й більшовицьке серце, щоб підняти суху неорану землю. Вони будують нове село з прекрасною назвою Володимирівка, і тут ростуть у них діти, в свідоцтвах яких записано, що старші з них, які народилися в Кривичах, — білоруси, а менші, народжені в степу, — українці…

Я стою перед стендом у школі, горить лампочка, м’яко освітлює оті, виписані дитячою рукою слова: «Першим був…» За вікном уже ніч, глухо шумить весняна пуща, великі простори лежать між степом і Поліссям. Та ні, нема того гнобливого відчуття, що забрів кудись далеко, в чужий закуток. Тут усе до болю торкає моє серце, все прокидається пам’яттю крові, пам’яттю моїх батьків. Я думаю: давно, з часів древлян і кривичів, з часів степових моїх предків так глибоко переплелося наше коріння, наша спільна доля і наша історія. У горі, під час навал, у пожежах ми були разом, разом з правіку і до сьогодні. Наші пісні й мови нероздільно переплелися, і наша спільна радянська доля виколосилася на півдні золотими колгоспними пшеницями, а на Поліссі — яскравими факелами над білоруською пущею.

їду додому, переповнений найсвятішими думками. Згадую Шуру, згадую його школу на квартирах, згадую історію обгорілого дзвоника… Поїзд стукотить і стукотить на стиках, прорізує світлом весняну ніч, а мені всю дорогу бринять у душі слова: зязульки, квєтки, молодиє древця…

Я везу тобі, батьку, простенький дарунок дітей — гілочку сосни. З твого синього березового краю. З твоєї і моєї землі.

И. С. Никитин, Ночлег в деревне.

М. Сервантес. Дон-Кіхот, XIII.

Сябри — друзі (біл.).