Віктор Близнець: Древляни

…Він чув, що машини ревуть на вулиці, все горить: сусідні двори, клуні, сіно в людей; у хаті в них так світло стало, як удень, мати кидається з кутка в куток (і тінь кидається за нею), вона стиха охкає, не знає, що хапати в руки. «Аню, вдягайсь!» — крикнула мати на дочку, Павликову сестру (ту, з якою він блукав у лісі). А мале дівчатко, настрахане криками на вулиці й палахкотінням заграви, топталось в ліжку, і от пригнулось, принишкло за подушками, уткнуло в темну щілину голову:

— Ма! Я вже сховалась. Німці мене тут не знайдуть.

Ці наївні дитячі слова переказували потім у лісі як гіркий жарт з їхнього воєнного життя.

Чулися різкі голоси й команди, фашисти виганяли на вулицю худобу, замикали хати й сараї, щоб підпалити.

Павлик вистрибнув у вікно. (Вже потім, у лісі, він побачив, що накинув на себе тільки піджак, а ноги босі, подер і поколов їх до крові, підошви печуть вогнем). Та спершу він кинувся до хліва, хотів одв’язати Буянчика, свого лошака-дволітка, веселого, тонконогого коника, з м’якою довгою сріблясто-сірою гривою. Лошак приблудився до села. Павлик спіймав його за спаленим хутором, привів на пояску додому й ціле літо доглядав його, ховав од німців. Лошаки, як правило, гарячі й норовисті, не підпускають до себе малих, які лізуть покататися. Та Буян був добрий і спокійний коник, він давав себе загнуздати, любив м’якими губами ловити й обпирхувати вухо Павликові. І хлопець не раз тікав на своєму лошакові од поліцаїв та нічних облав.

Зараз Павлик спрожогу кинувся до хліва, шарпнув двері, та мати, як на біду, замкнула хлів на штабу. Вона вже вискочила з хати, в одній руці у неї подушка, а в другій — дитина. Нічого потрібнішого за подушку не придумала схопити, не взяла навіть взуття для малої дочки, потім кляла й лаяла себе в куренях. Городом, поміж сухими кияхами побігла мати до лісу, притуляючи до себе німе від страху дитя, лляна сорочка біліла на матері, і якийсь фашист голосно крикнув з вулиці, послав навздогін їй довгу чергу з автомата. А Павлик бив ногою у двері, рвав на себе штабу, кров текла з розбитого пальця. Чутливий Буян відгукувався з хліва, тривожно хропів і бив копитом у землю, дим і заграва збуджували молодого коня.

— Де ключ? Ну де ключ? Де вона поклала цей ключ? — плакав і шарпав за штабу Павлик.

Він почув, як, буксуючи в глибокому піску, підкотила машина до їхнього двору, фашисти вдарили прикладами у дерев’яні ворітця — затріщали дошки.

І тоді, в останню мить, Павлик кинувся в густе картоплиння, поповз городом до канави, до шелюги й верболозів.

Відбіг далекувато, оглянувся. За старою липою, де стояв їхній двір, бушувало полум’я. Горіла хата і хлів, вогонь двома язиками здіймався в холодне нічне небо. І раптом хлопець застиг. З того краю, з полум’я, почулося тужливе, повне відчаю і болю іржання. Смертельний, ніби людський голос, розтинав нічну темряву. Буян кликав до себе — врятувати, допомогти, визволити його з пекельного виру вогню.

Павлик заметався на місці. Його самого немовби обкидало жаром. Він не знав, куди йому бігти: назад, до коня, чи далі, в ліс, до партизанів?

Кулі посвистували над ним, а він плакав, перебігав від куща до куща, дивився з жахом на вогонь і шепотів крізь сльози: «Гади… Гади… для чого ж ви коника мучите!»

Минали дні, місяці, а Павлик прокидався у таборі мокрий од поту. Серед найглухішої ночі, в абсолютній тиші його будило далеке, приглушене відстанню передсмертне іржання Буяна. Хлопець мовчки втуплювався в темряву і за покровом осінньої пущі бачив, як серед вогню, прив’язаний до жолоба, б’ється з полум’ям, з димом, з головешками обрушеного дерева його вірний і добрий Буян.

Ці сірі, ці ненависні потвори в касках, ці холодні заброди-убивці, що все перетворювали на кров і попіл… Як їх ненавидів Павлик, як він упрошував комісара загону: «Дайте й мені автомата, дайте, я буду мститися!»

— Оце той дзвоник. З мого Буянчика, — сказав Павлик; нахмурився і подав директорові свою знахідку, яку відкопав на згарищі, там, де колись у них стояв дерев’яний хлівець.

З-під Павликового рукава виглядала дрібна й гостроока його сестричка (вона з головою потопала в битих валянках); сестричка теж хотіла вставити своє слівце, та хлопець осмикнув її, суворо поворушив бровами «цить!» і заговорив сам, тільки неголосно й звертаючись ніби не до класу, а до парти:

— Ну от… тоді, до вогню, я вішав цей дзвоник на свого Буянчика. Пускав його пастися в лісі, і зовсім не страшно було, що він заблудиться. Він собі пасеться, а я лежу в траві от і слухаю. Далеко він забреде в глушину, та все одно чути. Ходить кінь, а дзвоник легенько стукається йому об груди (я повісив дзвоник на довгому шнурку) і, тонко видзвонює: дінь-дінь, дінь-дінь. Наче мала пташка озивається з гущини… От, візьміть, Олександре Івановичу. Може, згодиться…