Віктор Близнець - Древляни

Дим застелив їй очі.

В забутті промайнуло дитинство, дівочі літа, вороним конем пронеслось невловиме щастя.

Дим, дим, дим…

— Тах, та-та-тах, — глухо озвалась дошка.

Скинулась Килина. Одразу відчула: глибока ніч, і хтось стука в горищні дверці.

«Він. Це він. Саня!»

Пірнула в пітьму.

— Килю, сюди! — дужі руки піймали її, вона вже в сідлі, в міцному обхваті його передпліч, і ніщо не вирве її з рятівних обіймів — злилися, стислись водно, для одного кидка.

Чорний кінь рвонувся в чорну ніч. «Тах, тах, тах!» Били копита в землю, гулом били копита в землю, а з-за плотів, з канав, з рівчаків —

«Бий!» — сипонуло іскрами,

«Стій!» — понеслось берегами,

«Лови їх!» — ухнуло степом.

— Чорта пухлого! — шпорив солдат коня, рвав на шмаття пекучу тьму, а під грудьми — вона, стислась у гарячий клубок, і несе він її в степи, далі від дому, від горища, від бандитської помсти. — Держись за жизнь, Килино!

І летять вони в прірву, скуті воєдино, летять у полиновий гірчак, а ззаду погоня, вицьвохкують кулі, і гуде під конем утоптаний діл, і вона сміється, і вона плаче, і вона прикипає до пружного тіла: «Мій!.. Якщо падать — то з ним, а вмирати — то з ним, а жити — то з ним, і більше нічого, нічого не треба».

Скибкою на півнеба чорно вигнувся горб, вони скакали до нього, і схил раптово й круто підняв їх над степом.

Ротний спинив коня. Послухав темінь.

Тихо шерхотіло зоряне небо.

Тихо шерхотіла ковила.

Десь майже нечутно відлунював далекий перегук.

— Втекли! — сказав ротний і скочив на землю. — На волі, Килино! — зняв із сідла полонянку, легко, трепетно гарячу. — На волі з тобою!

— Ой, яка ж я хмільна, яка щаслива! — довірливо-боязке дівча натрусило йому в обличчя пашистої коси. — І стільки зірок у степу, не було їх зроду аж стільки. І нічого мені не страшно, аби разом, аби з тобою — хоч на край світу піду. І буду варити вам, прати білизну, гоїти рани, я все вмію, і догляну тебе, і заступлю від біди…

Бліднув, голубів небосхил, і на його тлі вугольком серпневої ночі було намальовано: темний гребінь степу, непорушна тінь від коня і дві юні постаті — як одна.

— Їдемо, — сказав білочубий, підсадив у сідло степовичку. — Їдемо, Килино, в Богодари, там чекають хлопці.

«В Богодари? В які Богодари?» — тільки зараз, коли трохи остудились думки, вона зрозуміла: все, що сталося, ніби вихором вирвало її з материнського подолу, зі звичного життя. А далі що? Що там, за далекими й чужими горбами? Дівчина обернулася. Шляху назад нема, його затопила імлиста повінь літнього досвітку. Де й поділась її раптова сміливість, під грудьми аж закололо від страху…

— Товариші! — сказав Мамай. — Наш пролетарський полк тільки формується. Ви зібрались сюди, на гарячий південь, з усіх усюд України, і ви знаєте, не мені вам казати, що заварилось на нашій землі. Україна в огні, її роздирають на шмаття царські бузувіри. Куркульський покруч Григор’єв оголосив себе всеукраїнським отаманом: мужицькою кров’ю заюшена Придунайська республіка; нужденна Бессарабія і Буковина волають про допомогу; і ось тут, у серці України, стогне Донецький басейн під п’ятою Денікіна, і я вам скажу, товариші, що це найзапекліший класовий ворог, бо в нього на одного солдата по два офіцери, і Денікін так заявив: скільки в басейні ліхтарних стовпів, стільки буде повішено робочих, про це й Гарба вам скаже, він прибув сюди із чорних копалень; а ви гляньте, товариші, на схід, бачите куряву на шляхах? То нескінченні валки біженців, шахтарі сім’ями кидають міста й селища, весь край обезлюднів, історія не забуде цього нечуваного вигнання народу. Біднота поголовно тікає до нас, бо ми армія великої надії, поки що перша і єдина в світі армія трудящого люду. Наш полк, товариші, формується, особовий склад невеликий, але поповнення прибуває, роботи у нас по зав’язку; махновська бригада розклалась, оголивши Донецький фронт, і ми собою, новим полком, закриємо невгасиме горно пролетарського Харкова, та не про це, товариші, зараз мова…