Віктор Близнець - Древляни

«Чмир. Це він, нечисть, одбирає сон…»

З такою думкою, з холодною люттю взяла якось Марфа свічку і, сама в принишклій хаті, ступила в сіни. Різко штовхнула двері в кладовку, присвітила: так і є… Оникій Чмир. Присів за мішками, плюскає гострими очками. Вигляд, як у сірого: прищулився, але шерсть настовбурчив.

— Чмир, — промовила Марфа, — що тобі треба? Чого ти хочеш? Чого ти душу й життя каламутиш? Скажи!

«Тебе хочу!» — слова ці Застряли Оникію в горлі: така вона, Марфа, була… в нічній сорочці… Така напружена, гнівна й красива, що Чмир злякався себе, в борошні, в мишачому посліді, і незчувся, як у нього затрусились ноги.

— Що тобі треба, Чмир? — підступила Марфа, і Оникій відчув, як пашать її білі високі груди, як вони важко дишуть. Він зустрівся з її очима й збагнув: пощади не буде. І тоді прокинувся в ньому чмирівський інстинкт: Оникій пригнувся, по-вовчому стрибнув убік і сказав з відчаєм, люто й уперто:

— Все одно женюсь! Женюсь на тобі! Женюсь! Чуєш, женюсь!

Справді, Марфа не знала Чмирів. Не сподівалась такого почути. Лисий рудий чоловічок, той, що никав по чужих коморах, спав серед мишей і пацюків — оце її доля, її щастя, її муж? Марфа опустила руки і, як на болотяне диво, гляділа на Чмиря. З глибини її душі, разом із нестримним сміхом, проривалась страшна думка: зарубати! розчавити гниду! Вона схопила сокиру, що лежала тут, під порогом, а кров ударила в скроні і засліпила її, і Марфа вже не тямила, чи рубанула сокирою, і куди, і по чому…

— От бачте, батьку, — говорив Оникій, виклацуючи зубами по банці з «нашатирем», — бачите, півхолоші відбатувала. Аби ще трохи — кришка, ногу одсікла б по самий гарбуз… А як закричала: «Уб’ю! Хату спалю! У Сибір піду — щоб не знать духу чмирівського!..»

— Нічого, нічого, — втішав батько, — хай казиться. А поголосочка своє робить. От мені сьогодні й нашіптують в корчмі: «Слух-те, куме… Щось у Ксаверія не теє… До найму ще, як до бога, далеко, а він уже в ліс подався, кобить, на заробітки». Я думаю: хай іде з блеску, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’ й так». Тоді мені знов: «Подейкують, куме, що Оникій з Марфою теє… це правда? І на осінь, кобить, весіллячко». Я думаю: буде квас, та не для вас, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’, й так…» Е-е, сину, кріпись, поголосочка своє робить. Заскаче твоя Марфа, як в’юн на вогні; ще, кажу, ноги цілуватиме…

А по деякому часі:

— Ну що, сину, не правда моя? Вже й другого дідько злизав. Грицай нагло помер, царство йому небесне, а ниньки і Ксаверія чорти прибрали. Хо-хо-хо, боже милий, боже праведний…

— Де? — блимнув п’яненький Оникій. — Що з ним, каєте, з тим балалаєчником?

— Відбренькав своє. Вагони в Бобринського зчеплював, дак його паровозом як бренькнуло — між буферами — і в корж. Такий же здоровий був, а то ні лиця, ні тіла — зчавлене м’ясо і кров… калюжею. Марфа там, кажуть, на всю пущу кричала, не стидалась, за батьком так у яму не лізла, як за ним. — І Чмир скрушно зітхнув, примовляючи: — Боже милий, боже праведний, не знаєш, де й коли кістки складеш. Треба, сини, пом’янути Ксаверія, гарячий був чоловік, та не злий — відступився. Тепер Марфа вільна, кругом сирота, і гріх перед богом не прихистить людину. Пом’янемо, і сьогодні ж, Онисько, на діжурство. Чатуй Марфу.

Того дня до самого вечора гудів куб у Чмиревій хаті. Тягуча, як вовна, пара клубилась під стелею, з мокрих стін текли веселі струмочки. А єдина шибка в забитому диктом вікні була сиза, геть запітнявіла, її не встигали промивати гарячі потоки випарів. Солодкий бражний дух витав над плитою.

Чмирева сім’я сиділа перед гнотом. Мотузяний гнотик звисав з трубки, по ньому пульсувала водичка цегляного кольору і, дзюркочучи, бігла у банку. Чмирі терпляче дивились, як перші краплі з підскоком падають на дно, як прибуває, вгору повзе іржавенька волога, як вона по вінця наповнює посудину. І тоді батько Чмир вихоплював банку і, гарячу, з нашатирним димком, підносив по черзі синам:

— Пийте, поки батько дає, оце й тільки нашого… Я, хлопці, старий, мов пес, і мене з двору тягне, в кущі, це точне знаменіє — скоро помру… Пийте, я вас голих не залишу, будуть у вас і погреби, будуть і кадки з салом. Тільки слухайте отчу науку: терпіть. Вам плюють межи очі, вас у спину штурхають, а ви терпіть і робіть своє, у щілини пролазьте, і буде так: великих зітруть, гордих зламають, а ви, Чмирі, колись опльовані, рачком, повзком та за божий стіл, до святих у кумпанію. Хто тоді скаже, що ви не святі? що ви не праведні?.. Ні в кого язик не повернеться, це вам точно кажу, бо я знаю людей. Пийте, сини.