Віктор Близнець - Древляни

У Чмирів од бурякової очі побуряковіли, від бражної пари лоби розпарились, від жари й духоти сорочки змокріли. А вогонь гуде і в голові гуде. І захитало хлопців, і пішла круговерть: стеля стала долівкою, а долівка стелею, і в батька ніс, як шайба, вже на потилиці ніс, і батько літає над кубом догори ногами, каже: «На, Онисько, ув-випий!» Онисько за руку, нема руки, немає своєї руки, ну й кат з нею, можна й ротом, і він ротом ловить банку, а банка в корито, і він у корито, і теж полетів, і впав, і голова покотилась, покотилась по стелі та дзеньк об поріг: «Ну й кат з нею, і так буду спать…»

Вдарив дзвін, вдарив по голові, в очах спалахнуло світло, і Оникій розплющив повіки: пече ж вогняно.

Розплющив і заплющив повіки. Подумав: він десь не тут. Цебто він тут, але десь не там, де був. Там плавав туман і жар, і банка була перед ротом, а тут холодно, весь правий бік у нього отерп і болить у кістках; повітря тут чуже — різке й холодне, і стеля біла й висока, і свічка горить.

Свічка… Звідки вона взялась? Та ще й на поличці? І звідки поличка?

Щось майнуло Чмиреві в пам’яті: з реготом штовхали його брати у вікно, і він десь повзав у сажі чи в темноті, натикався на відра, хапливо мацав чиїсь подушки, чиїсь теплі коси і бурмотів жагучо й злякано: «Цить… Не кричи… все одно це буде…» А брати реготали у вікна й під’юджували: «Так її, шльондру… по-чмирівськи!» А потім все стихло, і пам’ять отерпла, і він, мабуть, спав.

Спав, мабуть, довго і якось скорчено: ноги й руки сплелися у вузол, хребет лежить на мішку, а довбешка назад відкинута, десь на долівці. Чмир по-страдницьки охнув, ворухнув зсудомленим тілом і завмер: хтось над ним стояв.

Синя тінь.

На стіні — синя тінь од свічки, нерухома тінь людини. Чмир затаїв подих, ждав: битиме?.. Тенькало йому в голові, тяглись мертві секунди, тінь не здригалась. Чмир ще трохи, ледь-ледь повів оком: стоїть! Стоїть над ним — вона!.. смиренно опустивши плечі, покірно схиливши голову. Неначе молиться. Неначе благає. І, боже, яка вона чиста: світло горить на стіні, поруч неї, і Марфа од світла ще святіша. Тонка легенька сорочка на ній, і видно кожний узор, і тінь від кожного узора на тілі. Навіть видно, як по грудях, по дівочому стану в’ється тінь волосинок від розпущених кіс.

Чмир очмарів, поповз на колінах до неї: «Марфо, Марфо…» А вона принишкла. Не ворушиться, не відступає, стоїть під стіною, дивиться на Оникія невідривним поглядом. І Чмир, у гарячій лихоманці, полохливою рукою торкнувся її колін, забурмотів, мало що тямлячи: «Ну дурна… не кричи… все одно посватаю». Вона й не кричала, не опиралась, і Чмир, підохочений цим, зіп’явся на носки, пустив свої руки вгору, до її грудей, до шиї, вже й націлився, щоб присмоктатись до Марфиних губ, як раптом — вірьовка. Зашморг. На Марфиній шиї. Вірьовка. Зашморг.

І очі її — скляні від презирства.

— Тьпху! — сказала мертва Марфа і плюнула Чмиреві в лице.

Чмир відсахнувся, збив свічку, темрява стисла його в обіймах, і він рвонувся кудись напролом, через відра, стільці, потрощені двері.

Як очманілий, кинувся геть в темний болотний завулок, і сич реготав з димаря:

«Все одно посватаю!..»

— А гляди, бабо, що воно діється на воєнному тіатрі. — Тихон Зайценко, що підважував спиною перехняблений саж, показав жінці у степ. Він упирався п’ятами в землю, штани на колінах світились дірками, сорочка задерлась, бо саж поволі з’їжджав по дідовій спині. — А гляди, бабо…

Та жінка одразу не кинулась видивлятися, ні, спершу поставила вербовий стовпець, до стіни його приткнула (упаде зрушений саж — діда ж завалить), а вже потім сухеньку руку — дашком і глянула проти сонця.

Степ до самої Лозової рівний, схожий на велетенське токовище, утороване кам’яними котками. Мов діл, твердий і плоский степ. І як заходить сонце, верстов за сорок від Михайлівки видно. Десь далеко їде підвода — здається, пливе листок тихою рожевою заплавою. Пробіжить на станцію потяг — і не знав би, що воно за прудка вервечка така, аби не довгий хвіст підрум’яненого диму. Та зараз дев’ятнадцятий рік, не ходять поїзди, світ догори дном перекинувся, і степ, як мовить Зайценко, став «тіатром», на його гігантському кону щодня відбуваються криваві лицедійства.