Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Найвищою «владою» був у волості офіційно голова волісполкома, та фактично нею був керівник волостної партійної організації: «секретар вол'ячейкі». Таким секретарем був у нас латиш Лярзак. Хлопець був він досить порядний, сильно поважав український самогон та українських молодиць, був захоплений, що у всіх школах діти гарно співають «Інтернаціонал» по-українськи та знають, що таваріщ Троцкій — «ето вождь нєпабєдімой красной армії». Жили ми всі з ним досить дружньо. Заїжджав до нашого графського палацу. Галюсю попросив, щоб переписала йому українські слова «Інтернаціоналу» російським правописом і почав від цього «українізуватися», а дружині завідуючого подарував навіть до її «менажерії» зареквірованого десь у попа (на закуску…) індика. Натискав за мене у волісполкомі, щоб учителькам в час давали запрацьоване збіжжя і, як культурний кавалєр, часом навіть завозив їм на своїй бричці мішки з платнею. З селянками, які мали нещастя йому сподобатися, він поводився дещо інакше, але в товаристві учительок, навіть п'яний, любив говорити: «Ви не думайте, что Лярзак какой-нібудь хам! Я із Латвії, а Латвія — ето западная Європа — не то, что ваша Хахляндія!». «Працювалося» при ньому легко.

Та одного доброго дня замість нього з'явився у волості новий секретар партячейки: товариш Дацишин, галичанин, друг і приятель тодішнього голови подільського губісполкома — товариша Порайка. Наслідки зміни далися відчути дуже скоро. Товариш Дацишин був чоловік аж дуже інтеліґентний, розмовляв виключно по-українськи, голос мав ласкавий, улесливий, під час розмови завжди потирав руки і з ввічливою доброзичливою міною нахилявся до співбесідника. У селах завів собі потайних донощиків, став цікавитися минулим учителів та учительок, про що вони розмовляють з дітьми і селянами, чи бувають у священиків, і т. д. Наказав, щоб учительський персонал приймав активну участь в «політичній роботі»: ходив разом з міліціонерами шукати захованого селянами хліба, входив у «комісії» по викиданню родин священиків із парохіяльних будинків і організації в них «сельбудів» та «червоних кутків». Позабирав у драматичних гуртках п'єси старих українських авторів і на їх місце привіз із повіту иовоспечені большевицькі аґітки українською мовою. Волость при ньому почала приймати правдиве совітське обличчя.

Я сидів у своїй кімнаті і переглядав прислані із повіту розпорядження про ліквідацію неписьменности серед дорослого населення.

На коридорі почувся голос шкільного сторожа, що показував комусь дорогу до «товариша інспектора». Двері без попередження відчинилися і на порозі стала кремезна постать у шинелі і кашкеті з зеленим верхом та червоною зорею. Переступивши поріг, гість поклав на стілець набиту течку і простягнув мені широку руку.

— Здравствуй, таваріщ інспєктор! Я упалнамочений ҐПУ і уєзднаго воєннаго савєщанія — Єрофєєв. Імєю к тєбє малєнькоє дєло… — заговорив він самарською московщиною.

Серце тривожно тьохнуло. Волілобися не мати ні малих, ні великих справ з такими високодостойними гостями… Не здіймаючи шапки Єрофєєв сів коло мене.

— Справа ось у чому, товариш інспектор. — Я їжджу по повіті й призначаю «атвєтчіков» із куркульських та контрреволюційних елементів у селах. Даш мені папірець до своїх учителів, щоби, в разі потреби, вони секретарювали на зібраннях, які я буду робити. Це, знаєш, для мене зручніше. Все-таки учителі переважно народ свій, совітський, а писарці по сільрадах — то все куркульські попихачі.

Від серця мені відлягло. Окрім всього, справа запроваджування в нашій місцевості «інстітуту атвєтчіков», який в інших місцевостях України вже був запроваджений — була для мене не абияк цікавою.

— Добре товариш Єрофєєв? Дам тобі папірець до учителів, а навіть сам тобі можу допомогти у своїй волості. Ти що — маєш свої коні, чи на селянських?

— Та я мав спочатку верхового коня і півчоти «червонців» для охорони. А потім роздивився, села тут спокійні, бандитизму нема — пощо, думаю, буду людей тягати за собою?! Відіслав червоноармійців до штабу і тепер виганяю собі кожний раз селянську підводу.

— Я якраз вибираюся на інспекцію шкіл… Майже тридцять сіл можна об'їхати на моїй бричці. В кожному селі я і свої справи залагоджу і, як схочеш, то й тобі можу посекретарювати на зборах. Наших куркулів давно пора трохи налякати, а то розібрали собі занадто…

— Ну, дивись! Нащо краще! Добре, що я до тебе зайшов. У тебе, товариш інспектор, жерти нема чого?