Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

— Піснею легше промовляти до серця, ніж словами. Коли те село, де я буду, співатиме вже з душею ці пісні — тоді його можна буде вести до бою за Україну.

Павлусь мрійно усміхнувся.

— Я повчуся ще і напишу марш, що буде поривати до бою… Обходимо цвинтар і йдемо на станцію, зробивши доброго круга. Переходимо коло невеличкої брудної річки. При березі, на низенькому горбочку граються двоє дітей років по 8–9. Складають на траві хрест із квіток. Мені захотілося з ними заговорити. Підходжу і розпушую пальцями кучеряве волосся дівчинки.

— Маєш гарного чубика. Як тебе зовуть? Дівчинка дивиться трошки здивовано.

— Я — Женя, а це мій товариш Андрійчик.

— Що це за річка?

— Це-е? Та це ж Лебедь!

— Ле-е-б-е-дь?!

— Ну так, Лебедь. Сюди ж приплили Дніпром три брати: Кий, Щек і Хорив. А у них була сестра Лебедь. Вони ж заложили Київ! Хіба ви цього не знаєте?!

Роблю нарочито здивовану міну.

— Перший раз чую!

Дівчинка потискає плечима.

— Боже! То що ж ви знаєте? Може ви й не знаєте, що Київ — це столиця України?

— Е — ні. Це то я вже знаю…

— А знаєте, — тупає хлопчина ногою до горбочка, — що отут закопані сім українських козаків, яких убили красноґвардійці?

Дивлюсь на зложений із квіток хрест і серце стискається мені болюче і радісно.

У губернському відділі народньої освіти веснянкуватий жидок уважно переглядає заповнену мною довжезну анкету. Перепитує ще раз, що я робив до 1917 року, до 19-го, до 22-го, яке моє соціяльне походження, відношення до большевицької революції, до комуністичної партії, і т. д. Даю ширші «пояснення», які його надзвичайно задовольняють.

Зробивши на анкеті помітки і пришпиливши до неї подані мною документи, «товаріщ» зробив «соломонівську» міну.

— Добре… Так-так, товаріщ… У зв'язку з цією українізацією мусимо приймати на роботу багато українців… Але ж мусимо і уважати, щоб контрреволюції петлюрівської не напхалося…

«Свій чоловік» переглянув у кабінеті виданий мені документ, що я принятий на службу і зкермовуюся до одного із повітових відділів освіти, для призначення на посаду волостного шкільного інспектора. Відмітивши собі щось у блокноті — видер чистий листок і написав на ньому назву вулиці й число будинку.

— Запам'ятайте і порвіть. Зайдете увечері і спитаєте за Сонею Барабаш. То наша дівчина. Це, знаєте, зручніше. Коли мужчина заходить до мужчини — це може бути підозрілим. А до дівчат — чекісти теж ходять — не про політику говорити. Поговоримо трохи, дам вам деякі інструкції.

Кімнатка у Соні чистенька, бідно, але із смаком уряджена. Над ліжком Шевченко. На столику невеликий портрет Лєніна у вінку із засушених квітів.

«Свій чоловік» називав Соню — «сонечком». Пояснив мені, що у вінницькому гуртку — це її конспіративне «прізвище». Назва ця до неї якнайкраще підходила. Вся вона була тепленька, ласкава — як весіннє сонце. Працювала сестрою милосердя у міському шпиталі. Це теж було їй до лиця. Але для мене було страшно незрозумілим, що ця велика дитина могла робити в боротьбі, між людьми, які гралися у «жмурки» із смертю.

«Свій чоловік» інструктував мене:

— Багато шкіл не мають ще учителів. Сільські школи є на волостному бюджеті і приймати учителів будете мати право ви самі. Уникайте обсаджування шкіл учителями — дітьми священиків. Це переважно дуже добрий, національно свідомий елемент, але через пару місяців може бути «чистка» і їх усіх повикидають. Як трапляться вам відповідні поповичі та попівни — порадьте їм, так, «між иншим» поїхати до мене. Я їх буду улаштовувати у місцях, де не знають їх походження, а мовчати про нього — вони вже й без поради будуть. Старайтеся приймати якнайбільше освічених, національне свідомих дітей бідних селян. Це, зрештою, найкращий, добре «загартований» елемент, бо більшість із них здобували освіту самотужки. Українізація шкіл мас за ціль прищеплення українцям культури «національної формою — інтернаціональної змістом». Ми мусимо виховати молоде покоління: — «інтернаціональне» зовнішньою формою — національне змістом. Я переконаний, що, ломимо волі червоних москалів і нашої — цей процес буде розвиватися стихійно. Наше завдання лише пробуджувати й приспішувати його. Отут маєте виписаний плян шкільного політичного виховання. Під ним, обома руками може підписатися комуніст — москаль, жид, латиш, пізнання якого з ділянки національних питань — обмежуються політграмотою Бухаріна. Але будьте обережні з комуністами-українцями, особливо галичанами. Ті мають нюх. Ви мусите знати душу кожного підвладного вам учителя. Свою відкривайте лише там, де це буде необхідно й то абсолютно тільки до порога 58 артикулу карного кодексу. В такому випадку ви можете бути «з національним ухилом», але на «сто процентів совітський українець, який не мріє про жадну контрреволюцію».