Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Мене титулували вже «таваріщ інспектор». Мав не одну, а тимчасово дві волості — 53 школи. Жив я у величезному графському палаці. На долині містилася школа семирічка. Половину поверху займали: завідуючий школою із дружиною, дві учительки й учитель. Друга половина — сім кімнат — належали до «резиденції» товариша інспектора. У причудливої архітектури надбудові над нами — мешкали сови, галки і горобці.

Я особисто, власне кажучи, займав лише одну кімнату. Останні кімнати мали своїх додаткових мешканців. У блакитній салі з німфами і амурчиками — мешкали: страшно нервове порося, когут з трьома курками і гуска — власність товаришки «директорової». Товаришка Зіна зробила гнізда для своїх двох курочок у фортеп'яні з порубаним верхом і повириваними струнами (у господарстві здадуться…) який, певно сам не знаючи пощо, стояв ще у сальоні напроти. У сусідній з ним кімнаті, улаштувала товаришка Галюся свою «рябеньку» і «голошейку». Щоб не виглядало, що вони займають цілу кімнату — відгородила для них куток двома старовинними фамілійними портретами, яким хтось повиколював очі і подомальовував різні «штучки» вуглем. Учитель Анатоль Никифорович мав — чорт зна дня чого — бо не доїлася — козу. Через те, що вона не хотіла йти по мармурових сходах на гору — тримав її надолині в оранжереї. Їсти коза промишляла собі переважно сама у парку. Анатоль Никифорович був фахівець довоєнної продукції, мав довге брудне волосся і «поетичний ухил». Коли на нього «находило», він чомусь усамітнювався до сусідньої з моєю кімнати, ходив там з кута в кут і «творив» вірші, які відразу ж записував олівцем на стінах. Коли він відходив, звичайно прибігали туди обі учительки, заразливо реготалися і дописували до віршів їдкі завваги. Та це Анатоля Никифоровича зовсім не зворушувало. Він зішкрябував ножем ті завваги і писав собі дальше. Крикливі «рантки» всіх курей з єдиним на всі «господарства» когутом — відбувалися звичайно під моїми дверима. Через те я навіть симпатично сварився з підвладними жінками. Зрештою, я через ті двері, з причини «невихованости» розгулюючих по коридорі курей, ходив дуже рідко. Мав другий вихід надолину через шкляну ґалерею. На тій ґалереї я любив сидіти увечері в плетеному кріслі між двома засохлими пальмами і мріяти про Славцю. Написав до неї листа, що «для щастя» — тепер мені бракує тільки її.

Для роз'їздів я мав бричку і пару досить добрих коней. Що два тижні приїжджав до мене хтось із «своїх» з міста. Тоді я їхав на кілька днів в пограничні села. Однієї із тих ночей переходив кордон, розмовляв декілька годин з «начальником», а другої ночі вертався на «совтеріторію».

З початком шкільного року — роботи навалилося, хоч до сусідньої волости прислали вже інспектора.

Бричка зупинилася перед великим цегляним будинком школи. З учителькою, досить симпатичною курносенькою чорнявкою — зіткнувся у дверях кляси. Вона мала дуже добре «соціяльне походження» бо була дочкою незаможника-селянина. Учителювала в цій школі вже третій рік. Ми з нею вже раз коротенько бачилися.

Дітей у клясі душ сімдесять, у віці від 8 до 14–15 років, бо деякі вчилися з двох-трьох літньою перервою. На стіні великі портрети Лєніна, Троцького і Зінов'єва. Переглядаю зошит із списком учнів.

— Чи ви, товаришко, провадите з дітьми години початкової політграмоти?

— Так. Але дуже тяжко… Немає ніяких підручників… От так загально… що сама знаю…..

Учителька хвилюється. Зауважую, що робить якісь знаки дівчинці, що сиділа на першій лавці. Та, зачервонівшися, нахиляє голову і вкидає за ковнір хрестик, що висів у неї на стяжці поверх блузки. Коли б на моїм місті був якийсь комуніст, товаришка учителька дістала би солідно «на горіхи» за те, що не бореться у школі з «релігійним дурманом».

Викликаю учня з останнього — третього року і тикаю пальцем на портрет Лєніна.

— Хто це такий?

— Товариш Владімір Ільіч Лєнін. Великий вождь робітників і селян.

— А то?

— Товариш Лєв Троцкій — наркомвоєнмор і великий вождь непереможної червоної армії.

— А це хто?

— Товариш Зінов'єв — голова комінтерну, великий вождь світового пролєтаріяту.

— А як називається наша держава?

— Україна.

Учителька занервувалася помітніше.

— Як я вам казала? Підносяться на лавках руки.

— Ну, скажи ти.

— Наша держава називається росєйская сіцілістіческая фідіратівная республіка, або РСФСР.

— А що таке — федерація?