Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Із комендантури повели відразу на допит до кабінету самого начсочі [3] Начальник секретно-оперативної частини. таваріща Міхаіла (інакше — Менделя) Зільбермана. Із його запитань виношу переконання, що арештували мене на підставі його розмови, із Дацишином ще зимою, та пізніших донесень тайних аґентів, що їм «розробка» була припоручена. Арешт не мав нічого спільного із смертю Дацишина. Фактичних доказів вини ҐПУ очевидно не мало, бо Зільберман сердився і кричав, щоб я признавався. Почувши від мене, що коли він не заспокоїться, то я не буду з ним говорити — покликав вартового коменданта.

— Замкнути у перший нумер і відкрити піддувала!..

На сходах роздумую над тим — що то за такий «нумер» із «піддувалами»?

Переконуюся, що то звичайнісенький маленький домовий кльозет із якого «раковину» забрали, а поставили дерев'яний стілець. Рура у долівці була закрита дерев'яним кружком. Комендант зняв той кружок і забрав його з собою. Знизу потягло відповідним запахом. Спати у «нумері» можна лише сидячи на стільці та спершись плечима у одну стіну, а колінами в другу. Холод був «собачий». Не можна сказати, щоб три ночі й три дні, які провів у «першому нумері» — належали до приємних спогадів…

Третьої доби, під вечір, хтось просунув у дірку в дверях десять цигарок, потім сірники. Припадаю оком до визірки і бачу широке обличчя Єрофєєва. Киває пальцем, щоб наставив ухо.

— Я тільки що приїхав із Вінниці… Не журись — нічого страшного нема. Ото тоді Дацишин на тебе наговорив, а Зільберман «сексотам» завдання дав слідити за тобою. Ну, а ті, як звичайно — понаписували усяких дурниць… Із Зільберманом я не хочу говорити — бо то баран, а як переїдеш до Вінниці — там тебе звільнять одразу… Тільки той… гляди про «ґудзики» не проговорися… Зараз я віддам розпорядження, щоб тебе перевели звідси до загальної камери, бо… мені це помешкання потрібне для жида-пачкаря, якого справу я веду…

Через годину один із дрібніших чекістів — молдаван — вів мене через подвір'я до загальної камери, що містилася в окремому будиночку.

— Тебе що, товариш Єрофєєв — давніше знав?

— Були знайомі.

— Він казав мені, що Зільберман пришиває тобі «липову» справу… М-д-д-а-а…. То, брат, такий… Він мені за два тузіни дамських пончох заграничних — карну справу причепив був… Добре, що товариш Єрофєєв із начальником переговорив і той сказав припинити, а то б «парився» місяців а шість… А сам контрабанду із границі автом возить… Ти, браток, замерз, як я бачу… Нічого… Зараз улаштую тебе — нагрієшся…

Арештантське приміщення — було досить «ориґінальне». Починалося коридорчиком, у якому сидів на столі вартовий чекіст із ключами. Потім був передпокій, де стояла бочка з водою і п'ять величезних бляшаних «нічних посуд». За ним була жіноча камера, а за нею мужеська. Між цими двома камерами двері не зачинялися, бо мужчини мусіли ходити до «передпокою» через жіночу. Жіноча загальна — була «загальною» подвійно: мужчини, що були арештовані з власними жінками, — мали дозвіл спати на жіночих прічах. Крім того, спав там іще старенький священик, бо був старенький і мав хворе серце, та арештований за щось чекіст — бо… був чекіст.

Молдаван перейшов зо мною через жіночу і зупинився на порозі мужеської.

— Що — тут у вас місця на прічах нема? У відповідь загуло пів камери.

— Товариш комендант! Дозвольте спати на підлозі у жіночій. Там ще й на прічах може пара чоловік зміститися — а тут на підлозі нема вже де усім лягти.

Молдаван нічого не відповів і обернувся, до жіночих прічів. Скраю під стіною, накрите з головою блакитною шовковою ковдрою, лежало щось аж занадто «солідне». Із під ковдри виставлялася пара грубезних ніг. Чекіст дотягнув за ковдру. Із-під неї показалося досить можливе «личко» під копицею кучерявого русого волосся та «геркулесівські» рамена. Коли «личко» розкрило очі — молдаван привітливо усміхнувся до нього.

— Товариш Роза! Може б ви посунулися трішки від стіни і примістили коло себе цього товариша… Та позичте, поки йому принесуть, крайочок матераца і ковдри… Бідолаха закостенів у «першому нумері»…

Роза глянула-на мене співчутливо.

— Перший нумер… Щоб він вам завалився разом із вашим Зільберманом! Я у ньому за два дні може із десять кілограмів ваги стратила…

Потім, струснувши цілими прічами, відсунулася від стіни і загнула край ковдри.

— Роздягайтеся та лізьте грітися. Я вже знаю, як то після «першого нумеру»…