Елізабет Костова - Викрадачі

Ранок мого повернення до «Ґолденґров» був такий само сонячний — немов я привіз весну з Франції. Іще привіз каблучку для Мері, антикварну річ дев’ятнадцятого століття: рубіни, золото, — вона коштувала мені більше, ніж усі витрати за останні півроку, взяті разом. Співробітники зраділи моєму поверненню, й за першою ж філіжанкою кави на мене звалилася лавина повідомлень і паперів. Нотатки сестер і записи доктора Крауна, під чиїм наглядом я залишив Роберта, були однозначно заспокійливими: Роберт, як і раніше, не розмовляв, але весь час був заклопотаний, пожвавлений, снідав і обідав разом з усіма, посміхався пацієнтам і сестрам.

Потім я відвідав інших своїх пацієнтів, серед яких були дві новенькі. Одна — молода дівчина, яку перевели з однієї вашингтонської лікарні, де вона перебувала під наглядом через спробу самогубства. Вона сповнилася рішучістю одужати й не завдавати більше страждань своїй родині. Мені вона розповіла, що спостерігала, як мати ридає зі страху в палаті, й ті спостереження змусили її переглянути своє ставлення до багатьох речей. Інша новенька була літньою жінкою. Я не був упевнений, що фізичний стан хворої дозволяє їй перебувати у нас, але це я обговорю з її рідними. Вона на хвилину простягла мені свою тоненьку, мов листок, руку, я потис, узяв свою валізку й пішов до палати Роберта.

Він сидів на ліжку з альбомом для малювання на колінах, очі затьмарені. Я підійшов прямо до нього й поклав йому руку на плече.

— Роберте, можна поговорити з вами кілька хвилин?

Він підвівся. На його обличчі читалися гнів, подив, щось схоже на образу. Цікаво, чи не заговорить він зараз: «Ви забрали мої листи!» Можливо, скаже: «Чорт би вас забрав!», гірко скаже — так, як я казав йому. Але він просто стояв і мовчав.

— Можна, я сяду?

Він не поворухнувся, тож я сів на звичне своє місце, в крісло, знайоме, мов рідний дім. Сьогодні мені було в ньому на подив комфортно.

— Роберте, я їздив до Франції. Побачитися з Анрі Робінсоном.

Результат був миттєвим: він закрутив головою і впустив на підлогу свій альбом.

— Анрі вам пробачив, здається. Я повернув йому листи. Шкодую, що мусив узяти їх без вашого дозволу: побоювався, що ви не погодитеся.

Знову миттєвий приплив збудження. Він зробив крок до мене, і я підвівся на ноги, почуваючись так у більшій безпеці. Двері, як і зазвичай, я залишив не зачиненими. Вдивляючись у нього, однак, я побачив, що Роберт не настроєний агресивно — скоріше, приголомшений.

— Анрі зрадів, що листи повернулися до нього. Потім ми з ним поїхали до села, яке згадується в листах. Не знаю, чи ви пам’ятаєте — Ґрем’єр, звідки родом Беатрисина покоївка.

Він не зводив з мене очей, обличчя побіліло, руки безсило звисали.

— Ми не знайшли жодних слідів родини тієї служниці, але Анрі сказав, що Беатриса сховала щось у цьому селі, дещо таке, що доводить її любов до дочки. Заради цього я й поїхав туди. Ми знайшли малюнок — скоріше, серію ескізів, з її ініціалами.

Я дістав з валізки свої власні начерки й на мить гостро відчув, наскільки мені бракує майстерності. Мовчки передав начерки йому.

— Беатриса де Клерваль, а не Жільбер Тома. Ви здогадалися про це?

Він тримав мої начерки в руках. Уперше він одразу взяв у руки річ, яку я пропонував йому.

— Разом із цими ескізами був лист. Я привіз вам копію, аби ви самі змогли прочитати. Для мене Анрі переклав його. Це лист Беатриси до Олів’є, він доводить, що Тома шантажував її й видав одну з її найбільших робіт за свою. Про це ви, як я розумію, теж здогадалися.

Віддав йому згорнені аркуші. Він узяв їх і мовчки дивився. Потім закрив обличчя рукою й стояв так кілька секунд, цілу вічність. Коли прибрав руку, очі дивилися прямо на мене.

— Дякую, — промовив він. Я й не знав — або не пам’ятав, — який у нього приємний голос: звучний, глибокий, привабливий.

— Є одна річ, яку я не здатен зрозуміти. — Я стояв поруч із ним, спостерігаючи, як він переводить погляд з мене на начерки. — Якщо ви підозрювали, що «Леда» — це твір Беатриси, чому ж намагались його пошкодити?

— Не намагався.

— Але ж ви з’явилися туди з ножем, з певним заміром.

Він ледь-ледь посміхнувся.

— Я намагався встромити ножа в нього, а не в неї. Проте я тоді був не в собі.

Тільки тепер я збагнув: портрет Жільбера Тома, який лічить свої монети. Роберт прийшов до галереї один. Так — він вихопив з кишені ножа, швидко розкрив і кинувся вперед, тоді як охоронець, що ввійшов до зали саме в цю мить, кинувся, в свою чергу, на нього. І Роберт подряпав раму картини, сусідньої з автопортретом Жільбера Тома. Можна тільки здогадуватися, що трапилося б з Робертом, при його непевному психічному стані, якби він випадково пошкодив «Леду», свою любов. Одну зі своїх любовей. Я поклав руку йому на плече.