Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Ми можемо тільки припускати, Стасе, — тихо промовила Жозефіна, яка тільки-но під’їхала. — А як поведуться наші нащадки, одному Богу відомо.

— Ти, звичайно, маєш рацію. Але ми закладемо основу і створимо для них відповідні умови, а там нехай вирішують. Тут житиме історія роду Потоцьких, усі наші сімейні реліквії, а значить, і майбутнє сім’ї, — Станіслав зробив паузу і перевів розмову на іншу тему: — До речі, Адаме, а де наша багатостраждальна «Мадонна» Рафаеля?

— Там, де їй і належить бути, — усміхнувся Мощенський, — у великій залі.

Перш ніж пройти туди, Станіслав із Жозефіною вийшли на лоджію.

— Та тут танцювати можна! — вигукнула Жозефіна. — А поглянь, який краєвид відкривається звідси!

Справді, як на долоні було видно обидва флігелі палацу, велику площу з гірляндами троянд, а попереду — пряму, як стріла, тополину алею, що з’єднувала палац із костелом.

— Тополі помітно підросли за цей рік, — зазначив Потоцький. — Український клімат і земля припали їм до душі. Схоже, вони почуваються тут не гірше, ніж в Італії.

— Так само, як і каштанам у саду, — додав Мощенський. — Мені здається, що і тополі, і каштани звідси почнуть свій наступ по всій Україні.

У лівій частині головного корпусу були житлові кімнати, і Жозефіна насамперед вирішила оглянути дитячі. Пройти туди довелося через її спальню. Зайшовши у спальню, графиня від захвату заплескала в долоні. Річ утім, що Станіслав не знайомив її з подробицями оформлення спальні, більше того, сказав, що цим вони займуться після приїзду, і думка Жозефіни буде вирішальною. Одним словом, сюрприз вдався. Чільне місце у спальні графині займало величезне ложе на позолочених левових лапах, що потопали у м’якому персидському килимі. Оксамитовий темно-вишневий балдахін над ліжком підтримувала голова позолоченого грифона. Декоративне ліплення, різьблення на стінах і стелі перепліталися з гірляндами казкових квітів і золотих узорів. Жозефіна підійшла до ліжка і сіла на нього.

— Таке ложе багато до чого зобов’язує, Стасе, — вона пустотливо поглянула на чоловіка. — А якщо серйозно, то твій сюрприз справжній — тут все просто чудове!

Жозефіна почала уважно розглядати кімнату з усіма її дрібницями. Як і всяка нормальна жінка, вона подивилася в кожне із дзеркал, вдосталь розвішаних на стінах, помилувалася вазами з квітами (а там були й орхідеї, і троянди, і навіть проліски — Адам Мощенський постарався на славу), сіла за жіноче бюро, прикрашене чудовими годинниками і фігурками казкових персонажів, зазирнула у кожну шухлядку, кимось дбайливо наповнену, у величезну платтяну шафу, на той момент, на жаль, порожню, посмикала за дзвінок над ліжком для виклику камеристки. Як маленьку дівчинку, Жозефіну хвилювали всі дрібниці в спальні. Потім вона підійшла до Станіслава і, незважаючи на безліч людей у кімнаті, обвила його шию руками і ніжно поцілувала в губи.

— Дякую, любий. Ти як завжди на висоті! — в її очах блищали сльози щастя.

— Ну-ну, дорога, все так і має бути, адже ти не просто чиясь дружина, а дружина графа Потоцького, — Станіслав був явно задоволений створеним ефектом. — Я дуже радий, що тобі сподобалося.

— Ну що ж, графе Потоцький, тоді ведіть мене до своєї спальні. Уявляю, якою вона має бути, — вже усміхалася Жозефіна.

— Ходімо, — загадково мовив Станіслав.

Одна з дверей спальні графині вела в маленьку кімнату її камеристки, інша з’єднувала зі спальнею графа. На відміну від її спальні, кімната чоловіка була невелика за розмірами. Можна навіть сказати, дуже маленька.

— Це те, що мені потрібно, — засміявся Станіслав.

— Взагалі-то тут навіть мило, — знизала плечима Жозефіна. — А цей стіл я впізнаю.

— Я наказав привезти свій стіл із Кристинополя, і не тільки стіл.

— Так, чоловіки завжди залишаються дітьми.

— Ходімо далі, люба.

Поруч зі спальнею Станіслава розташувалися його робочий кабінет і бібліотека. І хоча це була лише частина бібліотеки Потоцьких (більшість розмістилася в декількох залах палацу на величезних стелажах до стелі, у книжкових шафах), кількість книжок у позолочених палітурках вражала уяву. Посередині графського кабінету стояв масивний робочий стіл темного дерева на вигнутих різьблених ніжках із кришталевим чорнильним прибором, а напроти книжкових шаф у столах-вітринах — гордість Станіслава, його колекція монет і медалей різних країн та епох.

— Ми розмістили тут усе на свій розсуд, — тихо мовив Мощенський. — А ви як господар потім усе переставите, як вам заманеться.