Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Мамочко, а чому всі помілають? Спочатку дід, потім Колнелій. Я, напевно, теж так помлу?

Графиня Софія була вражена. Адже дитина, напевно, довго думала, перш ніж задати таке питання.

— Ні, що ти, синку! — вона притиснула до себе малюка. — Ти виростеш великий-превеликий, як тато, і житимеш довго-довго.

Питання сина начебто розбудило графиню. Вона зрозуміла, що тільки їй вдасться підтримати свого чоловіка, і що вона, тендітна жінка, повинна підставити йому своє плече.

— Йозефе, — звернулася до чоловіка Софія після сніданку. — Сьогодні я пригадала слова короля, коли він був тут, у Кам’янці, і розмовляв із батьком.

— Про що, Софіє?

— Тоді я не надала цьому значення (мої думки займало щось інше), а ось зараз згадала все докладно. Король Станіслав Август тоді сказав: «Не хвилюйтеся, мій генерале. Кращого кандидата на посаду коменданта, ніж ваш син Йозеф, якщо ви захочете піти на спокій, мені не знайти». Тому я вважаю, призначення полковника Хамерона — тимчасове.

— Ти впевнена?

Софія ніколи не чула таких слів короля, але ця брехня була необхідна для відродження її чоловіка. Вона розуміла, що ризикує, але іншого виходу у неї не було. Полковник де Вітте справді швидко привів себе до ладу і з’явився на службі. Вже через місяць прийшов наказ короля про призначення з серпня комендантом фортеці графа Йозефа де Вітте з присвоєнням йому звання генерал-майора. Радості новоспеченого генерала не було меж, і він з головою поринув у роботу. Родині Йозеф став приділяти ще менше уваги. Софію це дуже пригнічувало, хоча вона й тримала це у собі.. Незважаючи ні на що, була впевнена: на неї ще чекає велике, справжнє щастя…

До рідних місць завжди повертаєшся з особливим трепетом. А якщо там твій дім, виношений у мріях до єдиної цеглинки, робота, яку хочеться здійснювати (і вже навіть розписане все по порядку), книги, що чекають зустрічі з тобою не менше, ніж ти з ними, і ще багато-багато приємних дрібниць, то при наближенні до рідного дому починає смоктати під ложечкою, легка нудота від перезбудження й очікування підступає до горла. І ось уже на шляху трапляються знайомі будинки, знайомі дерева, зараз буде підйом, за яким рідний дім — мета твоєї подорожі.

За кілька миль до будинку граф Станіслав не витримав, сів на коня і поскакав щодуху вперед. Йому хотілося першим побачити й оцінити всі перетворення в новому палаці. Коли вони більше ніж півроку тому від’їжджали до Італії, готові були тільки приміщення для численної прислуги, казарми, корпуси, в яких розташовувалися театр і манеж, стайня і псарня. Вже здалеку Потоцький побачив двоповерхових красенів — головний корпус і бокові флігелі.

Графа чекали. Він риссю промчав під вигуки «ура!» повз вишикувану варту, через арку в правому флігелі і опинився на площі перед головним корпусом.

Головний корпус, як і личить, виділявся серед інших своєю величчю і розкішшю: десять колон, величезна лоджія за колонадою, під парапетом — напис позолоченими літерами: «Щоб завжди був оселею вільних і доброчесних. Споруджений у 1782 році». Цей напис придумав сам граф, і тепер ще раз переконався у правильності свого рішення. Над написом — позолочений семикінцевий хрест, родовий герб Потоцьких Пилява.

Станіслав зістрибнув із коня.

— Ну, показуй, що ви тут улаштували! — весело звернувся він до управляючого, який зустрічав його біля порога.

— Як завжди, не вистачило кількох днів, графе, — розвів руками Мощенський. — Але в цілому ми готові. Принаймні, ночувати на вулиці не доведеться.

Було видно, що Адам дуже радий приїзду господаря. Чоловіки тепло привітали один одного, і Станіслав увійшов до палацу. Мощенський запропонував одразу ж оглянути кімнати першого поверху, де була величезна приймальня із суворими чорними з позолотою меблями, але Станіслав легко злетів на другий поверх по парадних мармурових сходах. Там на нього чекали тринадцять родових портретів Потоцьких. Поруч у кутах стояли стародавні хоругви з гербовими знаками, старовинна зброя і обладунки — гордість не одного покоління. Граф уважно все оглянув, а потім відійшов і радісно промовив:

— Ну ось, нарешті, всі Потоцькі знайшли своє постійне місце. Я так сподіваюся. І ще сподіваюся, що Тульчин назавжди залишиться родовим гніздом нашого роду. Заради цього я тут усе починав, і докладу всіх зусиль, щоб так і було.