Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Із графом стався напад! — прокричав він Софії. — Ваш чоловік полковник де Вітте — з ним!

Софія, не відчуваючи землі під ногами, примчала до будинку коменданта. Старий граф був непритомний, біля нього невідступно перебував лікар. Йозеф у стані крайнього нервового збудження ходив узад-вперед по вітальні, чекаючи вироку лікаря. Через годину двері спальні розчинилися, і на порозі з’явився лікар. Йозеф і Софія з надією глянули на нього.

— Графе і графине, — промовив лікар, відводячи свій погляд. — Дозвольте висловити вам свої щирі співчуття. Генерал де Вітте помер.

Граф Йозеф як підкошений впав у крісло і заплакав, закривши обличчя руками і здригаючись усім тілом, не в змозі стримувати свої почуття. Софія уперше бачила свого чоловіка, цю велику і мужню людину, офіцера, в такому стані. Вона підійшла до Йозефа і тихо обняла його. Слова тут були зайві.

Поховання відбулося через день. У траурному військовому параді брали участь не тільки нинішні військові. Ті, хто давно вийшли у відставку, також одягли форму і прийшли провести в останню путь чоловіка, який усе своє життя віддав суворій військовій службі та при цьому ставився до своїх підлеглих, до своєї роботи і до своїх захоплень із душевною теплотою.

«Року 1785 дня 22 грудня граф Ян де Вітте, генерал-лейтенант фортеці Кам’янецької, полковник корпусу артилерії коронної, кавалер ордена Св. Станіслава, помер у віці 76 років. Похований у кафедральному костелі Петра і Павла в Кам’янці. Останню військову почесть у параді віддав гарнізон фортеці. У параді брали участь: 400 чоловік від інфантерії, корпус артилерії із шістьма гарматами, ескадрон кавалерії. При похованні були зроблені гарматні залпи. Це був генерал — великий логік і поет», — написав у реляції капітан Андрій Пташинський. 26 січня 1786 року у варшавському костелі Св. Трійці вшанував пам’ять свого улюбленця-генерала король Станіслав Август. На меморіальній дошці, присвяченій Яну де Вітте, напис починається зі слів: Regi suo inclyti Republicae fidelissimus subditus — Minervam aeque ac Musas coelens. Важко точніше передати характер та інтереси цієї великої людини: «Найвірнішим чином служив Республіці, Мінерві і небесним Музам».

Біда, як відомо, не приходить одна. Повернувшись із Варшави, Софія дізналася, що напередодні у маленького Корнелія піднялася температура. Всі спроби лікарів збити її були безуспішними. Софія не відходила від дитини ні на хвилину, нічого не їла і майже не спала ночами. Дитя тануло на очах. Життя матері перетворилося на жах. Вона благала Бога врятувати її дитину, але хвороба не відступала. Через чотири дні все було скінчено — Корнелій помер… Подальші події Софія пам’ятала як уві сні: вона відмовилася повірити у смерть сина і не брала участі в похованні. Її думки постійно поверталися назад: коли вони їхали до Варшави, Корнелій був здоровий і веселий, його дзвінкий сміх чувся у найвіддаленіших куточках будинку. Якби вона не їздила до Варшави, ні за що б не допустила такого розвитку подій! При думках про це сльози наверталися на очі. Ні, вона не плакала, вона просто не вірила… У ці хвилини їй була потрібна підтримка Йозефа, його сильне плече. Але підтримки не було. До переживань із приводу смерті батька і сина додалася ще одна неприємна звістка, яка остаточно зломила Йозефа де Вітте. З Варшави прийшов наказ короля про призначення комендантом фортеці полковника Крістіана де Хамерона. Це стало несподіванкою для всього Кам’янця — настільки всі були впевнені, що посада дістанеться Йозефові. Король не повідомляв, що це призначення тимчасове, чи то не надавши цьому великого значення, чи то навмисно вирішивши перевірити стійкість одного зі своїх офіцерів. Військова людина, обравши нелегкий шлях офіцера, повинна стійко витримувати втрату навіть найближчих для неї людей. Ще більшою мірою це стосується командира фортеці, якому довірені життя тисяч людей. Але граф Йозеф сприйняв усе зовсім інакше, зрозумівши, що король не цінує його військові здібності. Це остаточно зламало графа, він почав заглядати у чарку і подумував про відставку. Відносини в родині ставали все напруженішими. Обривалася остання нитка, що утримувала і без того ненадійний зв’язок між подружжям. Однією зі складових цього зв’язку завжди є діти… Якось до Софії прибіг заплаканий Ян: він подряпався об укритий льодом кущ в зимовому саду. Великі сльози котилися по щоках хлопчика. Софія ледве заспокоїла маленького графа. І тут малюк несподівано, з серйозним виглядом запитав: