Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Усе це мало ще й інший підтекст. Графу необхідно було освоювати землі, а робочих рук не вистачало. Після всіх нововведень до маєтків Потоцького потяглися люди і з Лівобережної України, і від сусідських поміщиків, навіть із віддалених районів Польщі та Росії. Це, природно, викликало невдоволення сусідів, особливо гостро сприйняли втечу своїх селян Браницький і Чарторийський, але граф Станіслав швидко залагодив проблеми. Одним словом, робота закипіла, і, як писав очевидець, «хати сніжної білизни, оточені зеленими садами або осяяні вербою, з численними стогами хліба і стадами худоби, коней, овець і домашніх птахів, мали вигляд гарних і багатих селищ. Скрізь свобода, достаток і веселі обличчя. Влітку, ввечері, сільські вулиці пожвавлювалися співом дівчат і музикою молоді, танцями і тріпаком, що стрясав землю. У свята вранці, побожність у церкві і розгул пополудні збирали в корчмах народ здоровий, рослий і пристойно одягнений. Що ж сказати про хутори — як розкішні оазиси в степах чи в глушині лісів, і лише дзижчанням бджіл давали про себе знати, як Гесперидські сади з рясними фруктовими деревами; про озера, повні риби, з млинами; про поля з баштанами, косовицями та табунами волів, гнаних у Ленчну і Сілезію багатими селянами».

Хоча боргів у Потоцького тепер не було, такий стан граф вважав не нормальним. «Гроші повинні працювати» — це був девіз графа Станіслава, і незабаром грошики розтанули, як квітневий сніг, бо були вкладені у виробництво і сільське господарство. Звичайно, виникла необхідність у кредитах — і борги з’явилися знову.

Зате через деякий час у Тульчині запрацювали суконна мануфактура, каретний завод, в Умані — конезавод, у Махновці — панчішна фабрика, а ще — свічкові заводики, тютюнова фабрика, друкарня в Могильові, пивоварний і винокурний цехи, декілька аптек, закрутилися водяні млини, запахло шкірою на шкіряних заводах.

Іноді граф Станіслав навіть подумував: «Чи не занадто я самовпевнений, чи не переоцінюю свої можливості?» Але тут же відганяв від себе подібні думки і працював далі.

Робота роботою, а як же особисте життя графа, як задоволення?

Псове полювання — ось головна пристрасть графа Потоцького, що перекривала всі інші захоплення! Станіслав і сам час від часу намагався зрозуміти, чому ж його так захопило полювання, і не міг знайти однозначної відповіді. Може, це єднання з природою, красою якої граф не переставав захоплюватися? Або коні? Потоцький обожнював верхову їзду, а разом з нею і коней. Сам не багатослівний, він тонко відчував цю безсловесну, розумну, граціозну тварину. І кінь відповідав йому тим же. Бо коли в пориві пристрасті, в азарті переслідуєш вовка, лисицю, зайця чи іншу дичину, кінь повинен коритися найменшому руху шенкеля вершника, а можливо, навіть передбачати ці рухи, особливо при подоланні перешкод, широких крутоярів та високих огорож, коли саме життя і коня, і господаря залежить від їх злагодженості. Тому для полювання у Станіслава було кілька сумирних, витривалих коней, не надто гарячих і водночас дуже сміливих, що не боялися не тільки собак, а й вовків. А от для звичайних прогулянок граф частенько брав молодих жеребців із норовливою вдачею, і тоді після прогулянок обидва — і господар, і кінь — поверталися втомлені. Але це була не проста втома: обидва, молоді, повні сил, були задоволені, що змогли знайти «спільну мову», зрозуміти одне одного в русі, у вправній їзді.

А може, собаки? Псове полювання — полювання без зброї, одною з головних дійових осіб на ньому є собаки — гончаки і хорти. Перші йдуть по сліду дичини на острові (невеликий ліс посеред поля) і гавканням виганяють звіра на відкритий простір. А там уже за справу беруться красені хорти. Їхнє завдання — наздогнати і взяти звіра. «Ледарі мої», — ласкаво називав своїх хортів-грейхаундів граф Станіслав, дивлячись, як ці домашні улюбленці розвалювалися в кріслі або на дивані у нього в кабінеті в найледачіших позах. Він знав, що на полі під час полювання грейхаунд перетворювався, всі його почуття загострювалися донезмоги, він готовий був реагувати на найменшу інтонацію голосу господаря — як стиснута пружина, готова миттєво виплеснути всю свою енергію.

Головним у полюванні було саме дійство, замішане на тваринних інстинктах, свободі, що залишилися у нас від предків, на кровному спорідненні з природою, звуках мисливських рогів, гавканні собак, захоплюючій погоні. Станіслав порівнював полювання із симфонією, з тією лише різницею, що симфонію музиканти виконують чітко по нотах, а в полюванні, хоч і є свої «ноти», важливіша імпровізація на ходу.