Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Майор Вітте почервонів і вийшов зі свого укриття.

— Капітане, ви поводитесь, як баба. Я наполягаю на вашому вибаченні і поясненні.

Якубовський не очікував побачити тут Вітте, але все-таки відповів:

— Майоре, я не бачу сенсу щось пояснювати і залишаюся при своїй думці.

— Ви… ви негідник, ми порозуміємося завтра вранці за новою фортецею.

Секундантом Йозефа погодився бути капітан Кароль Лоський, Якубовського — поручик Михайло Куровський. Якубовський негайно покинув будинок де Вітте, секунданти почали обговорювати умови дуелі. З тіні будинку вийшла схвильована, ніким не помічена Консолата, яка стала мимовільним свідком того, що сталося.

А Боскамп Лясопольський у цей час розмовляв із Софією.

Йозеф уже трохи заспокоївся і намагався заснути. Він і Якубовський вважалися найкращими стрілками в гарнізоні, отож завтра їхнє життя залежатиме не тільки від влучності, а й від швидкості стрілянини. У голову лізли неприємні думки.

«Чи варто було влаштовувати весь цей скандал?» — запитував він себе.

Де Вітте заново переживав учорашній день: усе почалося просто чудово. Він із таким натхненням займався підготовкою до балу, і надії його виправдалися. Софія йому дуже подобалася, якщо не сказати більше. Йозефові здалося, що і він їй небайдужий. І треба було вийти у двір саме в ту фатальну хвилину! Хвилиною пізніше — і дуелі не було б. А тепер…

Він підвівся і заходив по кімнаті. Як би йому хотілося перенестись у завтрашній вечір! Грекиня була в Кам’янці трохи більше тижня, а вже стільки подій відбулося за цей час. Безсумнівно, вона перевернула розмірений, спокійний ритм його життя. І ось це життя в небезпеці…

Йозеф знову ліг і вже уявляв власний похорон. Труну з його тілом везуть на лафеті, позаду — вбиті горем Софія і Консолата. Батько змахує сльозу, його погляд спрямований у нікуди. У фортеці гармати дають останній на його честь салют. І ось у найдраматичніший момент він підводиться з труни на радість усім оточуючим…

«Які дурниці лізуть у голову! — подумав де Вітте. — Тільки б не дізналася хвора мати! Якубовський усе-таки мерзотник, вічно після випивки чеше язиком. Але ж мені часто подобалися його витівки, скільки разів я сам відпускав єхидні й образливі жарти щодо наших дівчат. Може, варто було піти так само тихенько, як і вийшов? Ні, треба поважати себе. І взагалі, якщо все закінчиться вдало, Софія стане моєю дружиною».

Із цими думками де Вітте ненадовго забувся. О сьомій ранку за ним заїхав Лоський. На місце дуелі суперники прибули майже одночасно. На пропозицію секундантів помиритися обидва відповіли відмовою.

Капітан Лоський оголосив умови дуелі:

— Поєдинок відбуватиметься на пістолетах. Дистанція — 30 кроків. Супротивники з пістолетами в руках стоять на встановленому місці спиною один до одного. За командою «стріляти!» ви повертаєтеся обличчям, зводите гачки і робите по одному пострілу. Питання є?

Питань не було. Секунданти встромили свої шпаги поруч із дуелянтами. Потім останні були запрошені для видачі зброї. Поручик Куровський відкрив спеціальний футляр з палісандрового дерева, де лежали два дуельні пістолети француза Лепажа. Право вибору зброї першому було надано майору Йозефу де Вітте.

Поки секунданти заряджали пістолети, дуелянти зняли з себе мундири, залишившись у сорочках.

«Готові?» — запитав Лоський і, отримавши ствердну відповідь, скомандував: «До бою!» Супротивники попрямували до встановлених місць.

Два Йозефа застигли в очікуванні команди «стріляти!», але в цей час із боку дороги пролунало гучне «стій!».

Усі обернулися. На дорозі верхи на коні із піднятою вгору рукою з’явився генерал Ян де Вітте.

— Майоре де Вітте і капітане Якубовський, до мене! — наказав генерал.

Офіцери перезирнулись і безсило попрямували до командира.

— Здати зброю! — пролунав новий наказ. — Слухаю вас, панове.

Погляд його впав на пістолети.

— Ого! — вигукнув генерал. — Як далеко все зайшло! У мене в гарнізоні професійна дуельна зброя!

Після хвилинного мовчання генерал мовив далі, підвищуючи голос:

— Хлопчиськи! Ворог стоїть у двадцяти кілометрах від фортеці — а вони влаштовують перестрілку! І це одні з моїх найкращих офіцерів, і хоча б привід був вартий того!

Вітте-молодший хотів було щось заперечити батькові, але той не дав йому слова.

— Ви знаєте, що на вас очікує після того, що сталося? Тим більше що в гостях у мене посол, і через кілька днів про дуель стане відомо королю. Єдиний вихід — помиритися. Прошу вас, панове офіцери, потиснути один одному руки.