Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

І тут Генка, видихаючи, ставить кухоль на стіл і бурмоче:

— Усе, здаюся, більше не можу.

Це була прекрасна мить: організм знову возз’єднався зі мною і навіть для закріплення успіху дозволив зробити ще ковток. Подальше зрозуміле — «честь» батька врятована, та й мій авторитет піднявся на небачений рівень. Ну, а уїдливим висловлюванням на адресу Генки не було меж.

Справедливості заради треба зауважити, що років через п’ять ми розповіли батькам про нашу суперечку, на що Генкін батько заявив моєму, що він переміг би. Розвинутися суперечці завадили їхні дружини…

А для ще більшої справедливості скажу я вам, що насправді ми майже ніколи не пили, тільки тому зброєю було обране вино. Основним заняттям усе-таки був футбол.

— А ти, тату, виявляється, був заводним, — зауважила Оксана.

— А він і зараз нівроку, — відповіла за Сергія Ольга, злегка зашарівшись.

— Так, але ми трохи відволіклися. Отже, Умань. Це незрозуміле місто розташоване в самому центрі України, і оповите воно безліччю легенд.

Почнемо з того, що щорічно на 5–7 днів вересня сюди з’їжджаються кілька тисяч євреїв-хасидів з усього світу святкувати Новий рік — Рош-Га-Шан. І ось таку силу-силенну людей потрібно розмістити по готелях, квартирах, причому виконати всі їхні «примхи»: у будинку не повинно бути жінок, телевізора, радіо, картин, портретів; світло у святкові дні має горіти цілодобово, навіть електролампочка в холодильнику не може вимикатися.

— А чому вони їдуть саме до Умані?

— Там похований один з головних єврейських святих — рабі Нахман. Побутує думка, що відвідавши його напередодні єврейського Нового року, набираєшся на цілий рік енергії, позбавляєшся хвороб. Тому всі родичі і сусіди тих, хто їде до Умані, передають записочки Нахману з різними проханнями і побажаннями на наступний рік. Коротше кажучи, уманчани збуджені цілий місяць.

А в листопаді до міста останнім часом зачастили німці. Є легенда, що під час Першої світової війни уманська селянка виходила пораненого німецького єфрейтора Адольфа Шикльгрубера. У цьому факті немає нічого дивного, крім однієї малої деталі — згодом Адольф став Гітлером. У1941 році він разом із Муссоліні відвідував «Софіївку», приймав парад італійських військ і, напевно, у знак «подяки» фашисти влаштували під містом відомий своєю жорстокістю концтабір «Уманська яма».

Можливо, німці приїжджають відсвяткувати другий день народження фюрера, а може, вшанувати пам’ять своїх батьків, похованих під час уже Другої світової війни на галявині біля китайської альтанки в «Софіївці»… І все-таки головною визначною пам’яткою Умані, звичайно ж, є парк «Софіївка». Але зараз я вам про неї не розповідатиму. ЦЕ потрібно бачити! Хочу лише зауважити, що він по-своєму прекрасний і навесні, і влітку, і восени, і навіть узимку.

Саме в цей час наші мандрівники в’їхали до Умані. Сергій повернув автомобіль праворуч: проїхали повз танк (пам’ятник нашим воїнам), новий головний вхід до парку і попрямували до старого головного входу. Поставивши автомобіль на стоянку і купивши вхідні квитки, наші мандрівники увійшли в тінисту алею парку.

— Ну що, дівчата, — весело почав Сергій, — слухайте історію про Софію та інших героїв, причетних до її долі. Тільки врахуйте: щоб зрозуміти її життя, перейнятися її почуттями та думками, нам, окрім Умані, доведеться об’їздити всю Україну: Кам’янець-Подільський та Хотин, Кристинопіль (Червоноград) та Львів, Тульчин і Чорномин, увесь Крим і Одесу, побувати в Миколаєві і Херсоні, Каневі та Кременчуці, а вже потім, на додач, відвідати Стамбул, Париж, Берлін, Відень, Петербург, Ніццу і Варшаву. І при цьому нам доведеться брати в облогу й захищати фортеці, танцювати на балах і стрілятися на дуелях, кохати і мріяти, зачаровувати і зраджувати…

— Ми згодні! — радісно вигукнули Ольга та Оксана і заплескали в долоні.

— Мадемуазель Ніко, розкажіть про Париж, — попросила французькою юна Софія.

— Париж, Париж! — зітхнувши, промовила гувернантка. — Париж — це місто мрії, місто закоханих, місто радості. Там навіть у найпохмуріший день, здається, світить сонце; там навіть найгірші прокльони на твою адресу сприймаються як похвала; там жебраки вважають себе рівнею з маркізами, а повії шляхетніші, ніж графині з Дувру. Кожен, хто потрапляє в це місто, отримує додатковий ступінь свободи у порівнянні з іншими людьми в цьому світі. Недарма саме в Парижі хочеться творити художникам, поетам, музикантам і письменникам, і вони творять на радість усьому світові! У Парижі вино ллється рікою, але не буває п’яних, парижани обожнюють поїсти, але огрядних людей там майже не зустрінеш. Парижани дуже балакучі; обговорюючи події, пристрасно жестикулюють і вживають свій, особливий паризький жаргон, при цьому ніколи не образять вас. Усі парижани оспівують своє місто і ненавидять його одночасно. Мріють виїхати з нього, а виїхавши, негайно ж збираються назад. Це місто-загадка, яку не вдається розгадати нікому! Ось такий він, Париж, Софіє.