Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Статурний від природи, він привертав увагу ще й інтелектом. Високий лоб, що свідчив про його неабиякий розум, вольове підборіддя, темне кучеряве волосся і карі очі зводили з розуму дівчат у Відні. Університет цього міста він закінчив легко і невимушено, а от дівчатам уваги майже не приділяв. Щоправда, кілька недовгих романів йому довелося все-таки пережити, але не більше. Юриспруденція, економіка та історія — основні предмети віденської пристрасті Потоцького. А ще — книги. Тисячі книг, які вдалося прочитати, проковтнути, переглянути. Більшу частину грошей, що надсилав йому батько, Станіслав витрачав на книги, які купував у книжкових крамницях. Якщо потрібних книжок не було у Відні, він замовляв їх у Берліні, Парижі, Мадриді. При цьому вивчив майже всі основні європейські мови: німецьку, іспанську, французьку, італійську та англійську. Всі книги він відсилав до палацу батька. Читаючи видання з мистецтва та культури, хлопець захопився міфами Стародавньої Греції. Настільки, що почав збирати античні монети і картини. Батько, хоч і бурчав на сина, що сила-силенна грошей іде на його придбання, в душі був задоволений.

Потоцький-молодший охоче повертався на канікули до рідного дому, від якого віяло теплом і затишком.

Станіслав і Кароль спустилися в яр, перебралися по мосту через невелику річку і, не доїжджаючи до селища Сушно, за крутим поворотом побачили великий будинок.

— Чий це маєток? — поцікавився Потоцький.

— Графа Коморовського.

— Батько розповідав мені про нього. По-моєму, він генерал-ад’ютант. Нумо заїдьмо в гості, познайомимося.

Через арку вони в’їхали у великий двір, далі по алеї минули величезну клумбу й опинилися біля головного входу. Будинок, хоча і не такий великий, як палац Потоцьких, усе ж виглядав досить солідно.

Несподівано з дверей із гучним сміхом вибігли, точніше, випурхнули дві миловидні дівчини. Старша глянула на Станіслава, витримала його погляд і весело помчала далі. На мить юнак просто остовпів від її погляду. У дверях гостей зустрів слуга.

— Як накажете доповісти? — запитав він у юнаків.

— Граф Станіслав Потоцький і маршалок Кароль Сераковський.

Слуга пішов, і буквально через кілька хвилин до гостей вийшов усміхнений граф Коморовський.

— Добрий день, панове! — зі щирою радістю господар простягнув руку для привітання.

У великій залі, куди провів їх граф Якуб, у каміні яскраво палав вогонь. І хоча на вулиці було вже досить тепло, в палаці ще відчувалася прохолода.

Господар посадив гостей у крісла біля каміна. Відчуття тепла і домашнього затишку сприяло спокійній, невимушеній бесіді.

— Графиня зараз спуститься до нас, — повідомив граф.

Якубу Коморовському було близько сорока п’яти років, він був одружений на Антоніні Бриджитті Павловській, у них були дві дочки — Христина Гертруда і Кордуля. Хазяїн маєтку володів кількома селами неподалік від Львова і мав звання генерал-ад’ютанта.

Він вважався людиною дотепною, трохи метушливою, був чудовим сім’янином, із дівчатками поводився, скоріше, як зі статс-дамами, ніж із дочками. Гертруда і Кордуля прийняли його гру і ставилися до батька з великою повагою.

Як людина безсумнівно багато обдарована, Якуб був злегка ледачий і, не дуже розбираючись в економіці, ведення господарства повністю довірив своєму керуючому. Річний дохід Коморовського становив тридцять тисяч злотих на рік. Цих грошей вистачало на утримання сім’ї, прислуги, підтримання будинку і господарства, але для розвитку справи очевидно було замало. Потрібно відзначити, що якби граф більше займався господарськими справами і паперами, дохід був би втричі вищим. Але до життя він ставився швидше як до гри в якості стороннього спостерігача, до того ж невиправного романтика.

Тут двері відчинилися, і назустріч гостям, посміхаючись і простягнувши обидві руки для привітання, вийшла графиня, господиня палацу.

— Ви знаєте, ми тут, у глибинці, майже лісові жителі, тому в нас усе просто і без зайвих церемоній. Ви нічого не маєте проти? — запитала жінка у молодого чоловіка.

Граф Станіслав вклонився.

Пані Бриджитта, брюнетка середнього зросту, ще досить струнка і не позбавлена жіночої привабливості, була одягнена в темно-зелену сукню до підлоги. Вона сіла в невисоке крісло. Зав’язалася легка, невимушена розмова.

У залі, де вони сиділи, було шість вікон, три з яких виходили на річку і ліс за палацом, із трьох інших було видно алею. В оздобленні будинку помітно відчувалася жіноча рука.