Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Аїд — бог, володар царства мертвих, яке теж називається Аїдом. І хоча він олімпійське божество, але постійно перебуває під землею. Царює він разом із дружиною Персефоною. Послухай, як називає його Гомер: «Аїд — щедрий і гостинний, бо смертна доля не мине жодної людини; Аїд — багатий, бо власник незліченних людських душ і прихованих у землі скарбів». Аїду не приносять жертв, у нього немає нащадків, і навіть дружину він добув незаконним шляхом, викравши її, коли та збирала квіти на лузі. А Цербер невідступно стежить, щоб ніхто не повернувся назад.

— Яка страшна і цікава легенда! — вигукнула Софія. — Невже ніхто навіть не спробував повернутися?

— Чому ж? То давня мрія всіх людей, але обдурити владику цього царства і покинути царство мертвих вдалося тільки хитрунові Сізіфу. Але незабаром усе повернулося на круги своя, і тепер Сізіф у покарання змушений котити величезний камінь у гору. А камінь настільки важкий, що десь у другій половині шляху сили в Сізіфа вичерпуються, камінь скочується донизу, і все починається спочатку.

Ще Орфей був зачарував своїм співом та грою на лірі Аїда і Персефону, і вони погодилися повернути його кохану Еврідіку на землю. Але та змушена була відразу повернутися назад, бо щасливий Орфей порушив договір із богами і глянув на Еврідіку до виходу з царства Аїда.

Ну гаразд, годі про сумне. Наступного разу поговоримо про Паріса та яблуко розбрату.

Якби ж знаття Марії, що наступний раз настане дуже нескоро (передчуття, на жаль, не обманювали її)…

А зараз вона милувалася своєю дочкою і намагалася відігнати тривожні думки.

— Чим ти збираєшся зайнятися ввечері?

— Ми хочемо з Дімітрієм піти до бухти дивитися на падаючі зірки, — безтурботно відповіла Софія. — Дімітрій розповів мені, що в серпні найрясніший зорепад, і якщо під час падіння зірочки встигнеш загадати бажання, воно неодмінно здійсниться.

— Добре, тільки візьміть із собою Гатті, час уже пізній.

— Звичайно, мамо.

Софія і Дімітрій сиділи, обнявшись, і дивилися то на море, то на небо. Впало вже чимало зірок, але молоді люди були настільки зачаровані тим, що відбувається, що загадати бажання так і не встигли. Більш того, захоплені одне одним, вони не помітили, як навколо все несподівано затихло, завмерло… Наближалася страшна для Стамбула подія серпня 1776 року.

У гавані ліниво погойдувалися кораблі, деякі з них, незважаючи на вечірній час, усе ще розвантажували.

Над Константинополем і протокою плив повний місяць. У його світлі Золотий Ріг відливав сріблом, хвилі тихо плескалися біля ніг. За протокою лежали Пера і Галата, де в основному жили європейці і розміщувалися посольств. По причалу повільно прогулювалися парочки. Здавалося, ніщо не може порушити звичного ритму вечірнього міста…

Раптом Гатті жалібно заскиглив, а коли господиня не звернула на нього уваги, почав голосно гавкати, підбіг до Софії, схопив її за руку і потягнув від моря.

— Гатті, відійди! Я з тобою вдома пограюсь! — накричала на нього дівчина.

Якби вона зазирнула в його очі, то побачила б у них жах. Сенбернар відпустив її і стрімголов кудись утік.

І раптом від моря долинув якийсь шум, небо на горизонті потемніло, і місто здригнулося від підземного поштовху. За ним сталися другий, третій. Здавалося, що земля ожила, заворушилася під ногами. Задзвонили дзвони в церквах, і згодом стихли — дзвіниці почали руйнуватися. Судна, неначе від подиху велетня, зривалися з якорів, зіштовхувалися і перетворювалися на тріски. Величезна хвиля обвалилася на берег, підхопила Софію і Дімітрія і потягла в море. Дівчина знепритомніла…

Отямилась вона вже на березі. Юнак в останній момент зачепився за щось і утримав Софію. Шок, який спочатку охопив молодих людей, швидко минув. Вони зрозуміли: це землетрус. Тишу, що запанувала відразу після поштовхів, розірвали крики людей. Крики жаху і відчаю. Дімітрій і Софія схопилися на ноги і кинулися бігти додому. У душі кожного жевріла надія, що вдома все добре. Але по мірі наближення до будинку надія гасла: майже всі будівлі були повністю або частково зруйновані, прохід по вуличках і провулках був у завалах.

З останніх сил Софія дісталася до свого будинку. Точніше, до того, що від нього залишилося. Будівля була зруйнована повністю. Крик жаху, болю, розпачу вирвався з її грудей. Оббігши руїни, вона побачила матір. Та стояла на колінах, і по її очах, повних жаху, Софія все зрозуміла. І все-таки зважилася запитати:

— Мамо, де батько?!