Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Марія відчужено подивилася на дочку і мовчки вказала рукою на завал. Біль пронизав тіло дівчини, вона опустилася на коліна й обняла матір.

За п’ять років до описаних вище подій, в один із квітневих днів 1770 року в розкішному палаці в Кристинополі вісімнадцятирічний український граф Станіслав Потоцький сперечався зі своїм батьком Францем Селезієм.

— Батьку, Європа вже поступово відмовляється від панщини. Як ти не можеш зрозуміти, що відносини «господар — наймит» відживають вік? Так, на якомусь етапі вони приносили свої плоди, але зараз застаріли. Це стосується всього: і землеробства, і скотарства, й інших напрямків діяльності у сільському житті.

— І що ж ти пропонуєш, сину мій дорогий?

— Пропоную поступово перейти від панщини до оброку, а потім і до оплати праці.

Суперечка розгорялася.

— Свободу селянам! — несподівано закричав із далекого закутку карлик Ян, улюбленець матері Станіслава Анни Ельжбети.

Батько зручніше влаштувався у кріслі, якийсь час помовчав, збираючись із думками.

— Ну, поміркуймо, — не вгамовувався Станіслав. — Останнім часом доходи знизилися? Так?

— Так, так. Сім’я зростає — зростають і витрати.

— І ти пішов найлегшим шляхом: увів два нових податки — димні і пасічні. Але ж селяни і так уже стогнуть від інших податків. Та ще й панщина!

— Старий я вже для твоїх нововведень, — відповів батько, — до того ж від добра добра не шукають. Ось одружишся, дам тобі кілька сіл під Тульчином, там і випробуєш свої ідеї.

— До речі, у травні на твій день народження приїдуть Мнішеки, — в розмову вступила мати Станіслава. — Зверни увагу на Жозефіну. Дуже вихована, освічена дівчина. Вона склала б тобі добру пару.

— Мамо, припини. Мені ще рано одружуватися. Свобода понад усе.

Мати зітхнула і нічого не відповіла. Зате карлик заходився танцювати біля Станіслава, наспівуючи веселу пісеньку про те, як молода дівчина обдурила простодушного хлопця.

Сімдесятирічний батько поглянув на сина й усміхнувся. Він дуже любив його, і не тільки тому, що Станіслав був єдиним хлопцем серед п’ятьох дітей і що бачив у ньому опору в майбутньому. Графу Францу подобалися натиск, сміливість думок сина, хоча він і не завжди їх підтримував. Батько дуже любив свого сина просто тому, що це був його син.

«Може бути, я справді вже старий і відстав у економічних питаннях, — думав Потоцький-старший, — хоча енергії у мене ще достатньо. І досяг я багато чого».

І справді, Франц Селезій був одним із найбагатших людей Європи. Воєвода Київський мав річний дохід у три мільйони злотих, його володіння (а потрібно відзначити, що вони були тільки в Україні) включали 170 міст, кілька сотень сіл; на графа працювали понад 400 тисяч підданих. Батько Станіслава прожив усе своє життя в Україні, був закоханий у цей край і вважав себе більше українцем, аніж поляком. Сучасники так його й називали: «український корольок». Короля Польщі Станіслава Августа він недолюблював, вважав його занадто м’яким, навіть безвільним. Відчував себе незалежним, бо, на відміну від багатьох дворян, не випрошував для себе пільг і грошей, а всього добивався сам. Король це розумів і побоювався Потоцького.

А титулів і регалій у Франца Селезія вистачало: воєвода Київський і Волинський, кравчий великий коронний, ротмістр гусарської хоругви, полковник військ коронних, староста бєльський, сокальський, гайсинський, Звенигородський, рибницький, панський і яблоновський, тенутаріуш у Мунтаві, Фурманівці, Пшевроті, Опалині, Реклінці, Серебряніні, Клусові і Стельменці, писар коронний, кавалер Ордена Білого Орла. Власник Кристинополя, Китайгорода, Тартакова, Умані, Брацлава, Могильова, Вишгорода, Виткова, Браїлова, Хоросткова, Стоянова, Косова…

Щоб підкреслити свою незалежність, Потоцькі утримували навіть невелику гвардію з двох тисяч уманських козаків. Третя частина цього війська, періодично міняючись, охороняла родову столицю графів Кристинопіль, розташований неподалік Львова. Це мальовниче місце для будівництва міста і палацу обрав батько Франца Селезія, причому для захисту від нападників використовував природні водні перешкоди — річки Західний Буг і Солокія. А яка ж столиця без королівського палацу!

Потоцький-старший пригадав, як майже двадцять років тому запросив відомого італійського зодчого Пера Ріко де Тірреджеллі і доручив йому перевершити резиденцію короля у Вілянові під Варшавою і за масштабами, і за красою. І коли Тірреджеллі приніс креслення та ескізи палацу, Франц Селезій був у захваті.