Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

– Я благословляю тебе, сину. Ти гідний княжого роду, я пишаюся тобою…

– Спасибі, батьку… – Дмитро підняв голову.

– А як же ти хочеш діяти? – спитав старий князь.

– Дозвольте, батьку, взяти замкових воїнів і челядників, хто добровільно захоче поїхати зі мною. Ми візьмемо припаси й зброю і поїдемо на південь, а далі – все в руках Божих…

– Гаразд, Дмитре. Але послухайся моєї поради: поїдь до мого доброго знайомого – Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар – староста Бара. Я чув, він планує великий похід на орду.

– Я так і зроблю, батьку! – очі Дмитра спалахнули. – Ми здійснимо цей похід на Крим!

Через годину великий замковий дзвін скликав усіх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але їх швидко заспокоїли. Проте в повітрі вчувалася тривога. Люди схвильовано гомоніли: нащо забили в дзвін? На дерев’яний поміст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:

– Люди Вишнівця! Ви вже чули, що прокляті бусурмани спалили Загороддя і вбили всіх його мешканців, не пожаліли ні жінок, ні дітей… – Дмитро на цих словах замовк, невидимі пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: – Кляті ординці будуть продовжувати нападати на Україну, допоки не вигублять всіх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поїхати зі мною? Ми вирушаємо на південь обороняти нашу землю від людоловів.

Замкові чоловіки мовчали, мов у рота води набравши, і зніяковіло переглядалися.

– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.

– Я теж із тобою, княже, – поважно озвався Матяш.

Після цього ще чимало чоловіків зголосилися пристати на княжу пропозицію. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна відвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – від цієї мрії Грицько аж очі закотив, як кіт, що з’їв миску сметани.

– Я також хочу бити бусурманів! – заволав конюх.

Разом із князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловік. Із замкового арсеналу всім учасникам походу було видано зброю, шаблі, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.

Наступного дня, тільки-но сонце викотилося з-за обрію, військовий загін, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похід. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвідомивши, розпочав нову сторінку свого життя.

Ось уже два дні невеликий кінний загін йшов уторованим шляхом. Край був доволі обжитий, подеколи стрічалися села, що ховалися в густих дібровах. Гущавина лісу слугувала найкращим захистом від татарських набігів. Через кілька днів лісів та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загін Вишневецького в’їхав у рідколісся, де великі купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людські поселення геть зовсім зникли. Тільки час від часу то тут, то там траплялися сільські згарища, почорнілі розбиті печі височіли, мов могильні камені, над попелищами з жовтими людськими кістками… Проїжджаючи краєм особливо великого попелища, Матяш із сумом сказав:

– Усього п’ятдесят років тому в цій місцині жили тисячі людей. Прокляті бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…

– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, – промовив Дмитро.

– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят років в Україні не залишиться жодної християнської душі…

– Тож треба якомога швидше дістатися до Бара, а тоді піти на татар! – князь пришпорив коня.

Минуло ще кілька днів, і вершники наблизилися до земель Східного Поділля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрізь лежали посічені люди: старі діди, баби та маленькі діти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.

Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього…

– Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, – мовив Олекса, стискаючи руків’я шаблі. – Ненавиджу бусурманів!

– Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.

– Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! – гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.

За селом виднілися сліди великого татарського чамбулу, що гнав цілу юрбу невільників на південний схід – до Перекопу. Після кількагодинної погоні Вишневецький побачив здалеку загін татар, що готувалися переправлятися через нешироку річку. У чамбулі було не менше трьохсот шабель. Біля річки товпилося юрмисько невільників – переважно молодих хлопців та дівчат. Зв’язані люди зморено сиділи біля води, проклинаючи свою долю. Віддалік паслася череда корів та кіз.