Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

Витерши лезо об сорочку вбитої дівчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всі полонені чоловіки лежали порубані, забито було й кілька жінок, татарських воїнів теж стало менше.

– Бею! – загукав вартовий. – Сюди їдуть кілька десятків озброєних вершників!

– Це погоня із замку! – вигукнув сивий татарин. – Нам треба швидше тікати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.

Мерген заскреготів зубами і вирік:

– Вбити всіх!

Князь мчав на коні, як зловісний привид, за ним нісся довгий ланцюг вершників із смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кров’ю від тривоги за життя коханої. «Аби тільки вона була живою… Я винищу всіх бусурманів, щоби врятувати її…» – думки по колу проносилися в княжій голові. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогів», – промайнуло в голові Дмитра. Князь вихопив з піхов шаблю і, пришпоривши коня, вилетів на широку галявину. Страшна картина відкрилася перед ним. Вогонь палав на переправі, пускаючи клуби смердючого диму, освітлюючи залиті кров’ю тіла молодих жінок, дівчат, юнаків… Княжич мовчки зіскочив з коня, його правиця так міцно стиснула руків’я шаблі, що з-під нігтів виступила кров. Він підійшов ближче.

– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманці, сам з собою говорив Вишневецький, повільно обходячи загиблих. Дійшовши до краю лісу, Дмитро помітив дівочу постать, що лежала під старим дубом…

«Це моя мила…» – вжахнувся князь і ступив у лісові сутінки.

Позаду чулися розпачливі крики, прокльони татарам. Княжі воїни виїхали на узлісся і клялися жорстоко помститися ординцям за лиходійство.

– Якби ці іродові покидьки не підпалили переправу, ми б наздогнали їх, – скрушно зітхнув Матяш. – Об’їзд далеко звідси.

Дмитро, не відчуваючи ніг, підійшов до мертвої і впав навколішки. Тремтячими долонями він торкнувся дівочого тіла – воно було ще тепле. У душі князя наче щось розбилося на тисячі уламків. Він ще ніколи не відчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпіл…

– Пробач, люба моя, що не зміг порятувати тебе… – згорьовано прошепотів Вишневецький. – Я буду любити тебе, скільки й житиму… – Дмитро, нахилившись, поцілував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоці князя і впала на обличчя юної дівчини…

– Прощавай, моя люба, – нетвердою рукою Вишневецький закрив повіки своєї коханої, його кров змішалася з кров’ю дівчини.

– Кляті бусурмани… – видихнув Дмитро. – Скільки лиха. Скільки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повіривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мій народ, нічого не роблячи. – Князь люто стис кулаки.

– Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своїх предків, своєю любов’ю, що я віддам усе: свою кров, свою плоть, своє багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраїну.

Князь розтулив кулаки – на долоні лежала грудочка землі, просякнута кров’ю… Вишневецький зав’язав грудочку в хустинку і сховав у кишеню. Обережно, мов малу дитину, підняв тіло Роксани і поніс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воїни замовкли. Тільки Матяш сказав, звертаючись до присутніх:

– Треба поховати бідних людей…

– Так, усіх разом, – зморено озвався Дмитро.

Княжич копав сиру землю укупі з усіма. Він бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скільки ж таких могил розкидано по всій Україні… – скрутно думав Вишневецький. – Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»

Над могилою здійнявся чималий курган, на вершині поставили грубого дерев’яного хреста…

Рано-вранці вершники похмуро в’їжджали до Вишнівця. Дмитро за цю ніч неначе постарів. На його чолі залягли зморшки, завжди жваві веселі очі дивилися на світ суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нікому ні слова, княжич пішов до замкових покоїв. На порозі його вже чекав батько.

– Розкажи мені, сину, все… – без привітання озвався старий князь.

Дмитро коротко розповів про знищене Загороддя та про невдалу погоню і додав:

– Пробачте мені, батьку… Благословіть мене на святу справу: я поїду обороняти нашу землю від бусурманів… – Княжич поклав на себе хрест і опустився на коліно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув і поклав правицю на синове плече.