Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

Дівчина, стиха наспівуючи щось про ледачу дочку, яку мати квапить до роботи, підійшла до умовленого місця, де сподівалась побачити милого. Вона у своїй уяві вже малювала картини подружнього життя з любим… У них буде простора біла хата, стіни з барвистими квітами… Ось коханий бере її за руки, ось великий стіл, за яким сидять трійко діточок.

Роксана не зчулася, як підійшла до умовленого місця й аж відсахнулася – під дубом хтось сидів. Якийсь багатий пан… Золоті візерунки на малиновому жупані, дорогоцінне каміння на золотому поясі і на руків’ї шаблі… Дівчина вже хотіла втекти і ступила крок назад. Аж тут, пригледівшись, побачила, що то ж її вчорашній рятівник!

Княжич почув шелест, підвів голову і побачив дівчину.

– Ти прийшла, Роксано! – підхопився Вишневецький і простяг до неї руки. Але дівчина відсторонилася.

– Хто ти? Скажи мені?

Дмитро трохи розгубився.

– Роксано… Треба було тобі одразу сказати… Я – Дмитро Вишневецький, син князя Вишневецького замку.

– Йо-й! – вражено прохопилося в дівчини, вона аж закрила рота долонею. Очі її розширилися.

– Послухай… Я хочу одружитися з тобою, Роксано, але ти не зможеш стати княгинею, бо мій батько проти нашого шлюбу, він хоче зректися мене.

– О Господи! – зойкнула дівчина і підійшла ближче до княжича. – Я не хочу, щоб через мене коїлося таке лихо! Не бери мене за дружину…

Блакитні дівочі очі наповнилися слізьми.

– Ні! Ні! Мила моя, – Дмитро обійняв дівчину за плечі. – Я вже поставив собі: ти, тільки ти станеш моєю! Я одружуся з тобою… Ми заживемо щасливо, як у казці… у тебе буде все, що забажаєш, люба моя, – прошепотів він їй стиха.

– Ойле… Я про це й мріяти не могла… – голос дівчини затремтів і розлився срібним струмочком.

А Дмитро, нахилившись, гаряче обціловував її личко. Роксана пригорнулася довірливо. Невимовно гарно стало на душі в княжича. Чисте кохання, як промені вранішнього сонця, пронизувало його наскрізь.

«Дякую, Боже, за невимовне щастя, що ти даруєш мені!» – промайнула остання думка в княжій душі. Немовби тихі небеса опустилися на землю і відкрили для закоханих сердець двері райського саду. Молодята любили одне одного, забувши все погане, що існує у цьому світі, як перша чи остання пара людей на землі.

Ця любов до кінця життя закарбувалася в серці Дмитра Вишневецького…

Сонце повільно ховалося за обрій, темні тіні залягли з-поміж предковічних дерев, у густій хащі хутко темніло. Роксана квапливо йшла вузькою стежкою до своєї оселі. Їй зовсім не хотілося, щоб ніч заскочила у лісі її саму. Дівчина вже готувалася вислухати материні докори за те, що, мовляв, кудись завіялася, але Роксана не переймалася тим. Вона вже мріяла, як невдовзі коханий забере її… Вони справлять пишне весілля… Уже підходячи до Загороддя, дівчина відчула, наче щось недобре, щось неймовірно лихе дивилося на неї, проштрикуючи наскрізь. Роксані стало моторошно, по спині поповзли мурашки. Дівчина прискорила крок, ластівкою полетіла до рідного села. Незабаром вона побачила перші хати під солом’яними стріхами, але холодний острах не відпускав її…

У густих кущах хижим звіром причаївся Мерген, його чорні очі впилися, мов жала, в спину Роксани. У лісових сутінках татарин добре роздивився юну дівочу красу. Мерген мав надзвичайно гострий зір і міг бачити вночі так само ясно, як і вдень. Недаремно батьки назвали сина йменням великого мисливця. Мерген справді став найкращим мисливцем Кримського ханства – мисливцем на людей. Ніхто не міг здолати Мергена в бою. Куди б не прямував його чамбул – чи в Польщу, чи в Московію, він завжди приводив чималий ясир.

Яка гарна гяурка… Від цієї думки безгубий рот Мергена розлізся у хтивій посмішці, оголивши жовті зуби. Авжеж, за таку рабиню турки дадуть багато золота… Чи, може, залишити її собі? Кілька ударів серця в душі людолова хіть боролася із жадібністю. Татарин струснув головою і взявся за руків’я ятагана – жадібність святкувала перемогу. Мерген підвів голову і завив по-вовчому – то був знак татарським нападникам.

Навколо села воднораз запалали вогні, і тієї ж миті десятки вогняних стріл звилися в повітря і вмить впали на сухі стріхи, породжуючи червоно-криваві спалахи. Розпачливо заволали люди, ґвалтом заревла худоба. Старий дід, що жив край села, вискочив на ґанок із косою і несамовито заволав:

– Татари! Люди, рятуйтесь!.. – Чоловічий крик обірвали дві стріли, що встромилися в груди. Дід упав на землю, його сорочка заюшилася кров’ю…