Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

До каплиці зайшов Дмитро й, опустивши голову перед іконостасом, осінив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тоді промовив:

– Добре, що зайшов, сину. Я хотів поговорити з тобою…

– Ваше бажання збігається з моїм, тату, – схилив голову Дмитро.

Батько випростався.

– Я вже старий і невдовзі нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, підійшовши до Дмитра. – Ти виріс, синку. У твої літа я вже мав дітей. Пора й тобі одружитися. Заведеш сім’ю і дітей, щоб було кому продовжити славний рід Вишневецьких…

Молодик пильно глянув на старого.

– Я про це вже думав, батьку…

– От і добре, синку! – старий князь усміхнувся. – Отож тепер треба дібрати гідну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливі. А можна поїхати й на оглядини до пишної Софії – доньки князя Олельковича.

– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волію сам обрати собі жінку до пари…

Усмішка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.

– Отже, ти вже вибрав собі? Якусь шляхтянку? – князь провів рукою по бороді. – І хто ж вона? Я її знаю?

– Моя обраниця – не шляхетного роду, батьку… Вона дочка сільського коваля…

– Що?!

Старий князь стиснув губи і кілька секунд мовчав. А тоді мовив, насупивши брови:

– Дмитре, отямся! Ти княжого роду! Ти нащадок правителів Русі, Литви та Польщі! Ти не можеш одружитися з якоюсь селючкою! Я не дам тобі свого благословення! Або ти одружися з княжною, або…

Дмитро важко видихнув і розправив плечі. Тоді мовив:

– Батьку… Усе життя ви вчили мене бути самостійним. Учили відповідати за свої слова та вчинки. Я шаную вашу батьківську волю. Але… Ні, ви не присилуєте мене до шлюбу з якоюсь нелюбою мені дівчиною!

Старий князь насупився.

– Так, Дмитре, я готував з тебе чесного воїна, що може вести за собою тисячі людей! Я хотів, аби ти став великим князем, що буде самостійно керувати усією Волинню! Чуєш? Але для цього треба, щоб ти взяв собі жінку, гідну тебе по крові народження. Інакше князі та шляхта не приймуть тебе у своє коло!

– Мені не треба князівського кола, батьку! Мені не потрібна жінка зі шляхетського роду! – рвучко махнув рукою молодий князь, наче шаблею рубонув. – Батьку… Я хочу одружитися з дівчиною, яку кохаю, щоб прожити з нею все життя. Як сказано в Біблії: перед Господом Богом – усі люди рівні…

– Ет, синку… Якби той закон Божий сповідували всі на землі! Ми давно б жили у раю…

Старий князь підійшов до сина впритул.

– Але, окрім Божих законів, є ще й людські. Я вірю, що твоя обраниця – чесна дівчина і що ти її кохаєш, але взяти її за жінку – то вже занадто. Ось моє останнє слово: одружися на княжні, а із дівчиною кохайтесь собі, але потай. Я подарую їй сільце, ти збудуєш їй там дім, будеш навідувати її, коли схочеш. Ти хіба не знаєш – так роблять багацько магнатів.

– Ні! – вигукнув Дмитро. – Моя лицарська честь не дозволить мені так ганьбитись! Я одружусь зі своєю коханою – і квит!

Старий князь гнівно стис кулаки і важко задихав.

– Отже, ти йдеш супроти батьківської волі. Я зречуся тебе! Чуєш?!

Дмитро здригнувся, як від удару.

– На все – воля Божа. Але від свого наміру я не відступлюсь. – Молодик вклонився батькові і, перехрестившись перед святими образами, хутко вийшов.

Князь, закривши очі долонею, опустився навколішки перед іконостасом.

– Господи… Якби його мати була жива… Усе було б інакше… – прошепотів він згорьовано. – Ех, проґавив я сина…

Душа Дмитра була неначе розчахнута навпіл, думки літали вихором, мов вітер у люту хуртовину.

«Чому батько не дозволяє одружитися з Роксаною? До біса пихате шляхетське коло! Невже він справді зречеться мене? Все одно я люблю оту дівчину… Тільки побачив, і все… А може… А може, вона відьма і наслала якісь чари? Тьху, що за маячня!» Дмитро згадав ясний усміх коханої, і серце забилося швидше. «Ні, моє кохання чисте. Я не відступлюся від неї, вона буде мені жінкою».

Молодий князь зайшов до своєї кімнати і хлюпнув у розпашіле лице холодної води з глека. Вихор думок став збиратися докупи.

Навіть якщо батько і відмовиться від мене, це не завадить нам прожити з нею щасливе життя. Я сам маю викувати свою долю. Я своїми руками збудую власне життя. Хай буде так, і допоможе мені Господь… Поступово заспокоївшись, княжич повечеряв та ліг спати.

Уставши зрання, Дмитро наказав конюху як слід доглянути коня, а сам, узявши свою улюблену шаблю, подався лісом на зустріч з Роксаною.