Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

Незабаром вони вийшли на галявину. Звідти вже можна було роздивитися білі хатки під солом’яними стріхами.

– Ось уже й наше Загороддя! – вигукнула дівчина.

Дмитро отямився від солодкого напівзабуття, в яке був поринув. Уперше в житті молодик відчув у грудях неясний трепет. «Ну ж бо, кажи», – подумки мовив він до себе і набрав повні легені.

– Роксано… Ти така гарна… – видихнув Дмитро.

– Овва, – грайливо мовила дівчина, і її білі щічки зарожевіли.

– Ти… дуже мені сподобалась, – мовив він. – А чи подобаюсь я тобі?

Роксана підвела голову, глянула на Дмитра, личко її розчервонілося ще дужче.

– Так… ти теж мені подобаєшся… – стиха мовила вона.

– Я вподобав тебе тої ж миті, як побачив. Може, ми створені Богом одне для одного? – гаряче прошепотів рятівник і пригорнув до себе дівчину. – Вийдеш за мене, красуне? – І молодик, нахилившись, палко поцілував дівчину в рожеві вуста…

Дівчина злякано шарпнулась, а потім обвила чоловічу шию тонкими руками.

– Я згодна… – нечутно прошепотіла вона. – Тільки ж… спочатку треба спитати дозволу в мого батька…

– Ну то спитай… А завтра по обіді приходь на це місце. Я тебе буду чекати…

Молода пара, домовившись, ще трохи погомоніла про щось сокровенне і розійшлася. Роксана пташкою полетіла до села, а захмелений чоловік, не відчуваючи під собою ніг, подався у Вишнівець.

Молодик дорогою все згадував вродливицю і сам не зчувся, як минув замкову браму. Тоді зайшов на стайню, де довгошиї коні хрумали сіно. Дмитро вирішив підкинути своєму улюбленцеві сіна і вже взявся за вила. У цей час із закутка вийшов гостроносий чоловік, вухо якого було спотворене диким конем. То був Грицько, старший конюх. Побачивши ззаду постать, що нагнулася з вилами, Грицько насупив брови і грізно гукнув:

– Гей, ледащо! Я тебе всюди шукаю! Чом і досі не почистив князевого коня?

Дмитро розвернувся. Брови Грицька злякано стрибнули вгору, гострий ніс витягся ще більше.

– Пробачте… Ясновельможний пане… – забелькотів конюх. – Не упізнав вас… Дозвольте вичистити ваші чоботи і змазати їх смальцем.

– Е-е, Грицю, ліпше напої коней, – махнув рукою Дмитро. Він був у такому доброму настрої, що не звернув жодної уваги на образу.

– Уже біжу, ясновельможний князю… – Грицько хутко ухопив два відра і, спотикаючись, подався до криниці.

«А бодай тобі ті коні передохли! – подумки лаявся конюх. – Набридло вже біля них вовтузитися. Ці чортові князі заставляють мало не в сраку своїх коней цілувати! Чом я такий бідака? Чом не народився паном? Був би паном – їв би лише копчене сало та ковбасу, ще й чоботи мені начищали б смальцем п’ять разів на день…

Дмитро, все ще мріючи про Роксану, переступив поріг передпокою.

– Ой, пане, ви поранені! Може, покликати лікаря? – пролунав стурбований голос.

До княжича підбіг челядинець Михайло – високий юнак з круглим обличчям і рудим волоссям.

Дмитро повів плечима і глянув на свій одяг. Згори й аж донизу він був вкритий червоно-чорними плямами.

– Миську, не треба лікаря. Це кров не моя, – мовив княжич. – То я в лісі забив ведмедя. Ліпше принеси новий жупан, я піду перевдягнуся…

– Уже біжу, пане! – на ходу кинув Михайло, вибігаючи із покоїв.

Молодий князь зайшов до своєї кімнати, скинув покривавлений одяг і швидко перевдягнувся в шовкову сорочку та чорні штани.

Михайло хутко приніс малиновий жупан і, простягаючи його, спитав:

– То як, княже, добрячий ведмідь попався?

– Ех, Мисько… – зітхнув Дмитро, вдягаючи жупан. – Ведмідь як ведмідь. А от яку я дівчину в лісі зустрів…

– Дівчину? Вона вродлива? – з цікавістю запитав Михайло.

– Вона така… Вона як сонце в небі, – мрійливо мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.

– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.

– А де батько? – спитав Дмитро, підперізуючись коштовним поясом із золотою пряжкою.

– Ясновельможний у каплиці, – відповів слуга.

– Тож скажи, нехай нас не турбують – мені треба з батьком поговорити.

Молодий князь вийшов з покоїв і попрямував до замкової каплиці – споруди з іконостасом. Її облаштував ще дід Дмитра, щоби там молитися Богу.

У невеликій квадратній каплиці на стінах були розвішані старовинні ікони. Перед ними в срібних та золотих лампадах горіли свічки, висвітлюючи суворі лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущені крізь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловік був уже немолодий, але його кремезна постать досі не втратила своєї сили, і руки ще могли міцно тримати дідівський меч. Брунатні очі князя дивилися на святого. Тонкі вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуваті вуса й невелика борідка ритмічно похитувалися.