Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаменті. Філіпп, як того сам не бажав, не смів подивитись їй у вічі, проте й у підлогу, як диктував етикет, не втупився. Він поглядом зупинився на її руках, тонкі білі пальці розкручували пергамент, і були такими невагомими, що здавалось, навіть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало підписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.

– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Ренні?

– Якомога швидше, ваша високосте, – відповів Прюнель, схилившись.

Темні кучері його сколихнулись, Маргарита мимоволі задивилась на Прюнеля.

– Хай так, але мені потрібні принаймні три дні… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до старої, яка вперто не хотіла залишати свою вихованку наодинці з молодим Прюнелем. – Звеліть підготувати все до від’їзду.

Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками міряла покій, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотіла щось запитати, але не наважувалась. Нарешті, ставши обличчям до вікна, вона тихо звернулась до Прюнеля:

– Чому ж граф вирішив мене повернути?

– Але ж, ваша високосте… – Філіпп зніяковів. Хіба його вчили розмовляти на такі делікатні теми? Із принцесами?

– Я знаю, що я лише політичний пішак. І граф поквапився мене спекатись, як тільки мій брат, герцог Орлеанський, потрапив до англійського полону… Бенон ще гірший за в’язницю. Сюди рідко приходять листи, я й гадки не маю, що коїться за цими стінами… Але ж має бути пояснення тому, що за ці п’ять років про мене вперше згадали?

– Мадам, граф кличе вас, бо він ваш майбутній чоловік… і має на це право. Не варто шукати інших причин.

Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого і природного пояснення. Цього року їй виповниться п’ятнадцять – вік шлюбного ложа. Але від самої думки про Рішара її охоплював первісний страх, який паралізував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала її до шлюбу. Хіба ж до того підготуєшся? Від тих тілесних подробиць Маргариту починало нудити.

Принцеса так і стояла біля вікна, блукаючи поглядом брунатною безмежністю полів. Плечі її беззахисно здригнулися.

– Ваша високосте, на Бога, – прошепотів розгублений Філіпп, гадаючи, що вона плаче.

Проте Маргарита не плакала. За ці роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була ні про що питати Філіппа, чужу їй людину, що від народження стоїть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкість і непевність, необережними словами видати своє ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собі глуху злість, невимовлені слова, безсилий гнів, про який ніхто не здогадувався: ані капелан, ані фрейліни, ані мадам де Белльваль. Навіть сестрі своїй, Ізабо, вона не сміла написати те, що в неї на серці, бо очікувала, що все її листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж він… Чому саме Філіпп де Прюнель, надто живий привид її дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутності Маргарита знову відчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всі свої почуття.

Миттєвість минула, наче дотик феї, наче сива казка, й Маргарита із жахом усвідомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом відчула усю важкість цих п’яти років, проведених у бретонській глухомані. Вона вже не та принцеса, яка приїхала з Ла-Ферте, яка зіпсувала вбрання і зачіску за єдину радість вільно бігти прорізаним вітрами полем, бо навчилась ховати свої почуття, душити сльози та злегка посміхатись придворною посмішкою, щоб ніхто не здогадався, що в неї на серці.

Вона озирнулась до Філіппа, на її очах не було ані сліду сліз, голос її став штучно спокійним:

– Пробачте мені, месьє де Прюнель… Я і справді інколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

– Ваша високосте, хіба ви тут не господиня?

Вона легко, по-придворному посміхнулась у відповідь і знаком відпустила Філіппа. І саме ця холодна неприродна посмішка розбила усе чарівне повітряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Філіпп все одно відчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче від удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.

Маргарита відважилася їхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила її та змушувала острожити коня. Посланці графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повільно тягнулися за ними. Вона зрідка запитувала якісь дрібниці у месьє де Прюнеля, із таємним задоволенням помічаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у віконці свого дормеза.