Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Герцог поквапився відповісти графу, що так і стояв навколішки.

– Я з радістю прийму ваше запрошення, кузене. І підводьтесь, підводьтесь… Немає жодного сенсу стояти на колінах.

– Монсеньйоре, хіба ж ваш брат не супроводжуватиме вас?

– Мій брат? Авжеж, Рішаре, ви поїдете зі мною. І не хвилюйтесь, – швидко перебив герцог молодшого брата, що хотів щось заперечити. – Ваша наречена нікуди від вас не втече. Гадаю, ми встигнемо повернутись у Ренн ще до того, як вона поскладає всі свої сукні у дорожні корфи в Беноні, чи куди ви там її відправили.

Замислений граф д’Етан вклонився, показуючи, що покірний волі брата. Та у той день його хвилювало геть не повернення юної нареченої. Їхній роман із Рене де Бретейль давно вже перестав бути таємницею для двору, навіть побожна герцогиня Жанна, що не терпіла легковажності серед своїх придворних дам, дала Рене спокій, упевнившись, що та отримала до своїх чіпких ручок графа д’Етана, а не її чоловіка. А герцогський двір тихо засичав плітками, чекаючи на невідворотне повернення принцеси Орлеанської та якусь необережність мадам де Бретейль, що подарувала б графу бастарда. Рішар знав, що він має ставитися до свого шлюбу простіше – як до політичної угоди, яка п’ять років тому була вигідною його старшому брату, але десь у глибині душі він злостився на герцога і не міг йому пробачити, що саме він став пішаком його політичних розрахунків. Сам герцог Жан, попри всі свої швидкоплинні захоплення, щиро кохав свою дружину: їх повінчали ще дітьми, й вони виросли разом. Артюр де Рішмон був до нестями закоханий у дофіну 23 23 Маргарита Бургундська, дочка покійного Жана Безстрашного, сестра герцога Філіппа Бургундського. , дружину свого покійного друга, спадкоємця французького престолу. Жиль де Шантосе вже десять років упадав коло вдовиці свого васала. А знаючи зшаленілу й нестримну вдачу Артюра і Жиля, герцог Бретонський вирішив скріпити союз із арманьяками шлюбом Рішара. Правду кажучи, окрім віку нареченої, дорікати не було на що: він отримав онуку короля Франції із гарним посагом, не криву, не горбату, не кульгаву, навіть писемну та добре освічену. Хоча це не має жодного стосунку до того, що від неї чекають перш за все: народження здорових дітей та покірності волі чоловіка.

Розряджений у срібно-чорні парчеві плащі, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарської долини віяв ще прохолодний, але такий звабливий вітерець, наче ось-ось крізь важкі глиби розмерзлої землі проріжеться зелена травиця й перші квіти. Граф де Пантьєвр їхав поруч із герцогом та регочучи переказував якісь непристойні жарти двору вигнаного дофіна.

За кілька льє до Шантосо, анжуйського замку Пантьєврів, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонці зупинились, бо потрібно було перетнути Луару вузьким стареньким місточком. Герцог Жан спішився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим під дерев’яним навісом біля самого мосту. За герцогом поквапилися спішитися його брат Рішар та п’ять чи шість найближчих двірних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олів’є де Пантьєвра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.

– На біса! Що тут відбувається? – закричав переляканий, відрізаний від свити герцог.

Більша частина його почту безпомічно товкла багнюку на крутому березі Луари, не маючи жодної можливості приєднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своєму шалі геть не відчуваючи страху, не усвідомлюючи загрози, почав шукати Пантьєвра, який встиг перетнути міст, але ані його, ані зрадливого пажа вже не було поруч. Натомість із Шантосо виїхав загін вершників. Герцог скам’яніло рахував списи. Потім якось затравлено озирнувся до свого брата – їх тут лише шестеро. Ковзкий холодний піт гадюками стікав по спині. Аж тут герцог Бретонський помітив, що попереду списоносців верхи їдуть пантьєврівські брати: Шарль та триклятий Олів’є.

Шарль де Пантьєвр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намір розчавити його конем. Потім Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.

– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високості дофіна Франції, – огидно посміхаючись, промовив Пантьєвр.

– Що ти верзеш, підступний зраднику? Як насмілився? – заверещав герцог, але всередині щось обірвалось – він раптом відчув, що вже не має жодної влади чи сили.