Павло Загребельний - Диво

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

– Пробачте, – перший не втерпів Отава, – я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

– Не турбуйтеся, – сказала з того боку Тая, – я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій – і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява – це тільки для невтаємничених, а для художників – це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

– Я не читаю лекцій, – сказав Отава.

– Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…

– Я вас розумію, – сказав Отава, – розумію, бо я теж майже художник…

– Мені казали, що ви історик…

– Навіть професор і доктор історичних наук, – майже сердито промовив Отава, – але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами…

– Ви хочете підкреслити, що ви – не ординарний професор і доктор? – зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

– Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це майже неможливо.

– Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу – деякі на цьому навіть заробляють.

– Не вгадали. Зовсім не ікони.

– Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.

– Теж не вгадали.

– Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.

Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз – вже вкотре – здивувала його своєю проникливістю.

– Добре, я відплачу вам тим самим, – сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві. – Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?

– Можу показати. – Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні уста. – Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови… Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?

– Ні, – сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз нічого казати. А що треба, не знав.

– Тоді на добраніч, – Тая посміхнулася.

– Угу. – На нього наплинула одвічна його похмурість. – Добраніч.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся – і відчув, що все обличчя в сльозах. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в’ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м’яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний – горезвісний». Мов мухи об шибку. Горезвісний… славнозвісний…

«Поїду, – подумав Отава, – завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні – це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж…»