Павло Загребельний - Диво

– Ви мене… – почав він, але знов не докінчив.

– Налякала? – засміялася художниця.

– Ні, – він нарешті наважився, – здивували.

– Ого, – вона, здається, зраділа, – вас здивувати не так легко.

– Чому ви так вирішили?

– А я знаю про вас усе. Крім імені.

– Отава, – сказав він. – Ви ж чули там, у кафе.

– А ім’я?

– Досить і Отави. Звіть, як усі.

– Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батько мій – металіст. Ще й зараз – на заводі. А в дочки – таке смішне ім’я.

Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб’язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:

– Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов’янського – Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості – теж.

– Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?

– Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.

– Грецькі боги не вродливі – вони зжіночені, солодкаві.

– Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?

– Не треба про це, – попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею. – Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.

Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, її пальтечко тьмаво біліло в темряві.

– І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб… Але не будемо про це…

– Звідки ви все знаєте? – щиро здивувався Отава. – Це просто якийсь містицизм.

– Я все знаю, – вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.

«Треба її прогнати», – подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам’яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж – ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?»

– Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? – спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки. – Скажіть – і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.

Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:

– Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.

– А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.

– Велике вміння – вислизати, – промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.

Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.

Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці, і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість. Їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості – лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.